— З Днем розвитку! — прозвучало веселе привітання покоївки, від якого Вай різко здригнулася. Вона не помітила її, поки, занурена у свої думки, повільно прямувала коридором. — Місс Кірамман досі на засіданні ради. Чи можу я запропонувати вам чаю, поки ви очікуєте?
— Так, не відмовлюся.
— Я подам у саду?
— Дякую.
Вай усе ще почувалася чужою в цьому будинку — надто вишуканому, надто розкішному, з безліччю дверей, що вели невідомо куди. І ось знову її погляд випадково зачепився за одну з таких. Відчинивши їх, вона на мить затрималася, скептично озираючи загадкове приміщення. Нічого цікавого.
— Чудова сьогодні погода, чи не так? — мовив Тобіас, коли Вай рухнула на стілець поруч, важко зітхаючи. Чоловік по-джентльменськи закинув ногу на ногу і неспішно гортав газету. — Що з настроєм?
Вони сиділи за маленьким кофейним столиком під одним із магнолієвих дерев у саду.
— Ввечері цей, — Вай вчасно зупинила себе від вимовляння нецензурщини, згадуючи постійні ремарки Тобіаса про недопустимість лайки, — пафосний бенкет. Наче моя присутність там доречна.
На стіл лягла білосніжна скатертина. Потім на неї акуратно виклали невеличкі тарілочки, ножі та виделки, а також обережно складені серветки, на яких пишно красувався сімейний герб Кірамман. Трохи згодом до цього набору додались ще й чашки, цукорниця, молочник [1] і маслянка з маслом.
— Яку суміш ви будете сьогодні? — перед Вай знову постала покоївка з злощасною дерев’яною коробкою, в якій дзвеніла дюжина скляночок, заповнених чайними листями, про які вона нічого не знала. Дівчина невимушено ткнула пальцем першу-ліпшу склянку, що потрапила їй на очі.
— Чудовий вибір!
Вай ніяк не наважувалась спитати, чи були в цьому ритуалі інші варіанти відповідей.
— Якщо ця інформація хоч трохи тебе заспокоїть, знай, що Кейтлін сама не в захваті від таких вечорів, — весело промовив чоловік. — Ти навіть не уявляєш, скільки разів Кассандра ловила її: то в кущах, то коли вона стрибала з вікна або намагалася сховатися на даху. Були ж часи, — судячи з задумливого погляду, Тобіаса охопила тепла ностальгія за минулим. — Але, на превеликий жаль, тепер це стало необхідністю: посада шерифа зобов’язує. Тебе вона позвала лише для того, щоб не вмерти від нудьги.
— І, видно, щоб попозоритись, — сказала Вай, уважно розглядаючи порожню порцелянову чашечку, яка у її руках, на її ж думку, виглядала безглуздо.
— Не перебільшуй. Там нічого страшного: всього лише вечеря, трохи спілкування і якісь інтерактивні забавки.
— То для вас «нічого страшного». Ви з пелюшок розбираєтесь, якою ложкою їсти суп, а якою тикати у пиріг. У нас для всього вона була одна-єдина.
— Пиріг їдять виделкою.
— Про що і мова.
Тобіас неквапливо згорнув газету, двічі зігнув її навпіл і акуратно поклав на стіл у той момент, як принесли чайничок. Він повільно прийнявся розливати гарячий чай. Насичений терпкий аромат заварених листків миттєво вдаряв у носа. Декілька шматочків цукру, а потім — трохи молока, допоки напій не набув м’якого кремового відтінку. Нарешті він підняв погляд на Вай.
— Тридцять хвилин.
— Що?
— Тобі потрібно тридцять хвилин, щоб все вивчити. Не дивись так, я серйозно. Якщо це дійсно єдина річ, яка тебе турбує.
— Мені здавалось, що ти знайдеш виправдання, щоб сюди не приходити, — Севіка, яка досі трималася в найвіддаленішому куті залу, підійшла ближче. — Якби мала таку можливість, мене б тут теж не було. Чи у вас у сім’ї накази шерифа не обговорюються? — жартівливо мовила вона й залпом осушила келих шампанського. — Кисляк рідкісний. За що вони платять стільки грошей?
Вай лише знизала плечима, покрутивши в руці власний келих. Все ж спостерігати за Кейтлін, яка жваво щось обговорювала з одним із нових радників, було цікавіше. Вай досі не вдалось запам’ятати їхні імена.
— Рідкісний вінтаж. Витримка більше п’ятнадцяти років, метод шампанізації — класичний. Багато хто вважає його вершиною винного мистецтва, — несподівано видала Вай, зробила ковток і ледь втрималася, щоб не скривитися.
— Ого, тебе добряче вимуштрували. Що ж вона такого вміє, що навіть ти підкорилась?
Вай помітила здивований погляд Севіки й злегка знизала плечима:
— Мені не хотілося позоритись, тому її батько допоміг мені накидати декілька загальних шпаргалок, — вона відповіла посмішкою на короткий, майже непомітний, погляд Кейтлін.
— Ой, ну тут вже все, не врятувати. Ти по самі вуха.
— Заздри мовчки.
— Було б чому.
Севіка хмикнула, поглянула на шерифа, ніби щось обдумуючи. Кілька секунд мовчання, і вона знову заговорила:
— Мушу визнати, твоя дамочка — люта. Напориста, уперта, знає, чого хоче і як змусити інших це прийняти. Іноді навіть мені боязно. Це чіпляє.
— О-о-о, так, вона вміє.
— Без неї мене там з кістками згризли б — і навіть не вдавилися.
— Це ти так дякуєш?
— Забагато хочеш.
— Я обов’язково передам їй.
— Я не сподівалася, що ти все ж прийдеш... — весело пробурмотіла Кейтлін. Мало хто знав, але таким її голос ставав лише тоді, коли наближалася межа, за якою варто було б пригальмувати з алкоголем.
Вай у відповідь лише торкнулася носом чужої шиї, ковзнула кінчиком уздовж шкіри й обережно обійняла дівчину однією рукою за талію, а іншою прибрала майже порожній бокал.
— Ти дуже гарна, — томно прошепотіла вона на вухо, на що Кейтлін ледь помітно здригнулася від сміху. — Не дочекаюся, коли це все скінчиться і я зможу затягнути тебе в своє тісне лігво у самих темних нетрях Зауну…
— Погроза?
— Дуже приваблива пропозиція.
— Тоді навіщо нам чекати закінчення?
— Бо я ще маю вразити тебе своїми новими знаннями застільного етикету.
— Це якими?
— Яких мене навчив твій батько сьогодні вранці.
— Могла попередити, що збираєшся зайти.
— Хотіла зробити сюрприз, але весь час забуваю, що ти — невиправний трудоголік.
Все ж таки Вай наважується залишити швидкий ніжний поцілунок на чужих губах.
Вай навіть не намагалася вловити суть світської бесіди — там точно не було нічого корисного для неї. Її турбували лише дві речі. Перше — навіщо стільки мороки з викладанням їжі на тарілку? Ось Джеріко ніколи не витрачав на це стільки зусиль, і, чесно кажучи, виходило значно смішніше.
І друге — долоня Кейтлін, яка невимушено опинилася на її стегні, поки та зосереджено щось пояснювала комусь із гостей. Спокійно, наче нічого і не відбувалось. Вай відчула, як повільно чужі пальці стискались, і задумалася: а чи справді на початку їхнього знайомства вона була тією, хто змушувала Кейтлін червоніти своїм фліртом? Чи, можливо, це все було лише ілюзією? А насправді Кейт із самого початку майстерно розкинула тенета, і крок за кроком заводила її у пастку?
В голові знову пролунав голос Тобіаса, який черговий раз з захопленням розповідав про доньку : «Вона завжди майстерно переслідувала оленів крізь лісову багнюку, могла безпомилково вистежити птаха, що ширяв над торговими районами, або влучити просто в око зайцю за сотню кроків — і все це з мого старого мушкета. Природжена мисливиця». Все ж старий спритно витягував із рук Кейтлін усі можливі козирі й без жодних вагань передавав їх Вай. Треба частіше навідуватися й складати йому компанію.
— ... То чому Вай просто не переїхати до тебе? — це речення вирвало її з роздумів. Це зараз взагалі до чого було? Відколи Кейтлін розмовляла з Севікою?
— Їй не подобається помпезність, а я не надто добре почуваюся, коли довго живу у тісних приміщеннях. Тож ми просто вирішили цю проблему по-своєму.
— Я просто інакше не встигатиму ганяти і ловити тих шнирів, яких ви з Сілко наплодили. Так що подякуй, що я позбавляю тебе зайвого головного болю і даю займатись виключно дипломатичною херотою.
Вай з цими розмовами зовсім забула, як правильно ставити столові прибори, щоб тонко натякнути офіціантам і власнику закладу, що їжа, чесно кажучи, — лайно. Тож вона просто крутила їх у руках, зосереджено хмурячись.
— Виделку й ніж на тарілці схрести між собою, — підказала Кейтлін.
— Звідки ти...?
— Тобі навряд щось крім десерту сподобається.
— Згодна, — майже миттєво відгукнулася Вай, помітивши, як Кейтлін кинула серветку на середину тарілки. Не вагаючись, вона повторила цей жест.
— Нарешті. Мого терпіння на більше б не вистачило.
— Ти вже протрималася на дві години довше, ніж я очікувала.
— Ми тут усього дві години.
— Уявляєш.
З часом Вай навіть почала знаходити певний шарм у прогулянках нічними вуличками Пілтовера — навіть на самоті. Приємне жовте освітлення, аромати свіжої випічки та солодощів і, що найголовніше, жодних п’яних бійок. А коли ще й тепла долоня Кейтлін опинялася в її руці, взагалі всі проблеми відступали на задній план.
Тишу порушив різкий металевий звук — дзвінок батісфери, що вже рушила. Доведеться чекати наступного.
Вай ухилилася від чергового поцілунку й можливості опинитися притиснутою до холодного металу зупинки.
— Що сталось? — Кейтлін спантеличено дивлась на Вай. Та відійшла до краю металевого настилу, кинула погляд униз — знайомий морок Зауну манив. Потім вона знову перевела погляд на Кейтлін. — Ні. Навіть не думай.
— Ти цього разу не у спідниці.
— Ні.
Зараз Вай нікуди не поспішала — навпаки, з усмішкою підбадьорювала свою дівчину, яка невпевнено робила кожен крок.
— Давай, кексику, дуже граційно виходить.
— І якого біса я погодилась?
— Бо це романтично?
Особняк Кіраман — це зрозуміло. А от резиденцією Вай віднедавна стала «Остання крапля» — точніше, те, що від неї залишилося. Довелося лише «пояснити» місцевим п’яничкам, чому їм варто пошукати нове пристанище, і витратити кілька днів на так званий косметичний ремонт.
— Ну що, будеш шукати тих, кого тут у підвалі поховали? — Вай досі не набридло жартувати так щоразу, як вони вдвох спускались у лігво.
Кімната зустріла гостей густим ароматом кардамону. Тепле світло ламп, які власниця одразу запалила, лягало відблисками на потертий шкіряний диван кольору кави, завалений вовняними пледами та подушками. Тягнути сюди ліжко Вай було ліньки — дивана й так вистачало з головою. Навіть для Кейтлін, яка все одно більшу частину ночі проводила, вмостившись зверху на ній.
Парадні кітелі майже одразу опинилися на дерев’яній стільниці. Дівчата, не стримуючись, ледве не знесли з полиць усе, що там стояло: книги, старенький вініловий програвач, годинник, картини й усе, що не було навмисно прикручене. Вай відчула, як Кейтлін здригнулася, коли її оголені плечі мимоволі торкнулися шершавої цегли. Чи то від прохолоди стіни, чи від того, як наполегливо на її шиї залишали засоси. Можливо, варто було б покласти її на м’яку тканину одягу — так було б тепліше.
Вони зручно вмостилися на дивані, який відгукнувся легким хрускотом. Вай обожнювала ці моменти: коли Кейтлін сідала зверху й притискалася так сильно, що можна було відчути ритм її серцебиття; коли її пальці впевнено блукали тілом, окреслюючи контури татуювань; коли вона сама схиляла шию — запрошуючи до поцілунків, які швидко перетворювалися на легкі укуси.
Незадоволене обличчя Кейтлін, коли та прокидалася, загорнута в масивний в’язаний плед, але без звичного тепла чужого тіла під собою, завжди викликало у Вай посмішку. І цей ранок не став винятком.
— І навіщо ти встала? — пробурчала шериф, підгортаючи під себе величезну подушку. Вона прокинулася від приглушеного звуку дверей, що зачинились.
— Бо на ваших модних заходах годують відстійно. Особливо, якщо планувати настільки інтенсивні «руханки» після.
Очікувана реакція у відповідь — обличчя, заховане в подушку.
— А з запасів у мене лише кілька скибок черствого хліба. Довелося заскочити до Джеріко, — Вай поставила пакети з їжею на стіл і прийнялась збирати розкиданий підлогою одяг.
— Я сподівалася на домашній сніданок… — Кейтлін точно знала, що робить, коли так спокусливо потягувалась на дивані. Вай тепер була певна, що перед нею не просто мисливець, а хтось із котячих — інакше як пояснити те, з яким задоволенням та завжди гралася зі своєю потенційною здобиччю?
— Наступного разу. Обов’язково, кексику, — пообіцяла Вай, підіймаючись на диван. Спершу вона стала на коліно, потім обережно сперлась руками об спинку, щоб не впасти. Її рухи були трохи незграбними, не такими граційними, як у Кейтлін, яка лежала розслаблено, спостерігаючи за дійством з ледь помітною усмішкою.
Гарячий подих Вай торкнувся її обличчя за мить до того, як губи знайшли шлях до тіла крізь м’яку тканину. Вона цілувала кожен вигин під пледом, поки тіло під ним не почало вигинатися у відповідь, реагуючи на лоскотливі дотики.
— Не хочу сьогодні на роботу.
— Я тобі відкрию велику таємницю, але сьогодні вихідний.
— Потім я обіцяла пообідати з батьком, тебе до речі теж запрошено.
— Я знаю. А тепер снідати, бо в мене теж свої зустрічі.
— Мені потрібна допомога, — почула Вай першим ділом, коли двері маєтку Кірамман відчинилися, і перед нею з’явився Тобіас. Це було… трохи дивно.
— Окей… — Дівчина зніяковіло запхала руки в кишені, завмерла на порозі, очікуючи бодай крихту уточнювальної інформації.
— Проходь. Кейтлін скоро?
— Як тільки закінчить видавати всім підсрачники, так одразу прийде. У нас є хвилин сорок. У кращому випадку. Що сталось?
— Мені потрібна допомога у картковій справі. Ти ж казала, що вмієш грати, — сказав Тобіас, ведучи Вай у вітальню.
Запропонувавши їй сісти, він поставив перед нею колоду карт.
— Ну, це був один із варіантів заробітку у в’язниці, — знизала плечима Вай. Вона глянула на колоду, потім на Тобіаса і з цікавістю підняла брову. — А можна дізнатися, навіщо вам?
— Ми з друзями взяли за звичку періодично грати, але в мене не те щоб добре виходить.
— Граєте на інтерес? Чи...
— Типу того, — Тобіас ледь помітно кивнув, а вираз його обличчя красномовно давав зрозуміти, що цей «інтерес» дуже добре конвертувався в гроші. Все ж, якби він сказав це вголос, персонал будинку сто відсотків здав би його дочці.
— Наступного разу я з вами, — промовила Вай, беручись до пояснень. Все ж, із тестем у них виявилося набагато більше спільного, ніж здавалося спочатку.