- Знову прийшов… - Мелфой навіть не ворухнувся, упізнавши Гаррі за ходою, впевненою, тихою та дещо хаотичною. – Навіщо продовжуєш це робити?
- Робити що? - голос Гаррі був хрипким, осінні заморозки огортали парою кожне слово.
- Не вдавай, що не розумієш, Поттере, – Драко випльовував слова, але мова його була стомленою, а тому позбавленою тієї злості, яку він хотів вкласти в неї. – Навіщо ти продовжуєш повертатися сюди? Знову і знову. Тобі тут не раді. Невже не ясно?
- У такому випадку тебе тут уже не було б. Ти змінив би своє місце сховку. Замок великий.
- Не вигадуй, Поттере. Де б я не був, ти всюди мене знайдеш — немає сенсу. Чортів сталкер.
Гаррі промовчав. Він відчував себе таким же втомленим, як і голос Драко. Від обраності, нескінченних таємниць Дамблдора, віри друзів у нього, банально від війни, що вже витала у повітрі раптовими зникненнями та загадковими смертями. Від страху. Важко бути ґрифіндорцем і до тремтячих колін боятися. А Гаррі боявся - втратити тих, кого любив, неминучості цього. А ще Гаррі боявся навіть на мить уявити, що ж таке мучило Драко, що їхня втома була рівносильною, різною за своєю суттю та походженням, але однаково бетонною. Він, звісно, здогадувався, але не наважувався зізнатися навіть самому собі. Висловити припущення – фізично втілити його в реальності. Його реальність і так була до біса огидною та складною. Це все може почекати на нього ще трохи. Ще кілька мовчазних ночей у взаємній не-самотності — і Гаррі збереться з силами та подивиться страхам і здогадам у вічі. І тоді не буде шляху назад. Але поки що можна щоночі виснажено сперечатися з Драко, а потім важко й сумно мовчати. Обмінюватися німою тишею як розумінням, як спільним горем, як останніми цигарками, як обіймами.
Іноді Гаррі тонув у нестерпному нелогічному бажанні обійняти Драко. Як ніби ці обійми могли б стати ковтком джерельної води в пустелі. Але його божевілля ще не дійшло до такої точки неповернення. Він все ще тримався. Хоча щоразу було все важче пояснювати собі навіщо. Навіщо опиратися бажанню стиснути цю конкретну людину в руках, розпастися в обіймах на мільйони маленьких просто-Гаррі, а потім склеїтися знову, ставши трохи міцнішим, зліпивши свої уламки трохи щільніше. Можна ж відчувати під пальцями тепле тіло, мружитися від лоскоту волосся, намагатися розмірено дихати, щоб не видати прискорене серцебиття. Можна ж просто на мить не бути. Не бути Обраним, Гаррі Поттером, хлопчиком, який має щоразу виживати. Не бути винним у смертях. Зобов’язаним померти або стати вбивцею. Змушеним воювати у шістнадцять. Можна ж просто розчинитися на маленьку вічність у комфорті іншого тіла.
Гаррі не розумів, навіщо він повинен пручатися цьому нестерпному бажанню, він забув усі причини й наслідки, але тіло все одно пам’ятало, що чомусь не можна. Тому воно скам’яніло, скуте холодом пізнього осіннього вечора і важкою, налитою недомовками, тишею.
***
Драко ледве тримався на ногах. Злий осінній дощ хльостав по обличчю. Поттер вперто сидів поруч і тремтів. Драко, здається, міг навіть почути стукіт його зубів. Він зітхнув і розширив зігрівальні чари й на цього дурня. Хотілось прогнати Поттера, накричати на нього, злякати силою своєї ненависті і злоби. Відштовхнути, щоб він не встиг почути зізнання недовбивці, яке так і рвалось з вуст. Хотілось зробити настільки боляче, щоб найменший крок в сторону Драко його обпікав. Гаррі не місце поруч з Мелфоями.
Хотілось забрати з пліч Поттера тягар усього магічного світу, який чомусь нахабно вирішив, що може звалитись на дурнуватого підлітка. Хотілось стерти з його очей шалений страх і тіні померлих. Хотілось, щоб Гаррі турбувався про себе, а тому вдягався по погоді і не забував про чари тепла. І щоб не сидів ночами тут з Драко. Хотілось, щоб Поттер був егоїстом, послав усіх до біса, Драко в тому числі, і втік — від війни й смерті. Щоб він був боягузом, але боявся за себе, а не за весь світ. Хотілося, щоб він просто був. Бо інакше шанси Поттера вибратися живим ледь коливалися на позначці «нуль». Драко бачив, до чого все йшло — Гаррі, принаймні, точно до своєї смерті. І Драко чомусь було нестерпно за цим спостерігати.
- Навіщо ти продовжуєш плутатися з сином смертежерів? – стара суперечка – надійно, знайомо, звично. - Невже не боїшся, що «золотого хлопчика» застукають з підступним слизеринцем вночі на самоті?
- Я ґрифіндорець, не знаю слова «страх».
- Послухай, Поттере! – злість вибухнула, але одразу ж здулася, увесь запал витіснила одвічна втома. – Поттер, у чому сенс? Ми не друзі, щоб отак сидіти разом кожну ніч. Навіщо це все? Чому ти такий впертий? Чому просто не полишиш? Що ти…
- Зупинись.
- Що..
- Перестань. Повір, ані ти, ані я не хочемо продовжувати цю розмову. Жодному з нас не сподобаються слова, з якими ми залишимось опісля. Що поганого в тому, аби просто сидіти поруч і мовчати. Допоки ми можемо це робити.
- А що далі?
- А далі буде війна.