Теона була найдороща, з тих, хто в нього залишився. Та, яку в дитинстві він ненавидів, за те, що їй не було підвладне. Як і йому. І, Мерлін, як він був вдячний, Матері Магії, за те, що все-таки закохався в дівчину.
Він палко дивився в її очі, майже обіймаючи. Хотілося притиснути ближче, щоб потонути в її обіймах. Але Регулус просто тримав одну з рук Теони у своїй, а іншу на талії, крутячи молоду людину, в танці.
Очима, намагаючись передати, як він радий тому, що вона в нього є.
«Але хлопець знав, що часу, занадто мало.» – в грудях заболіло.
Він шкодував, щиро шкодував про те, що закохався так пізно.
Скільки втрачених моментів, днів, можливостей.
Молодший Блек, навіть не сказав цього слова, «кохаю». Не усвідомлював, наскільки сильним, було це почуття.
В її очах читалися стільки не сказаних слів. Вона все зрозуміла. Юнак бачив, як сльозились очі дівчини, яка намагалась вдати, що все добре.
Було боляче, далі продовжувати дивитися. Тому Регулус рукою, що була на талії дівчини, опустив її голову, собі на груди.
Вони продовжували танцювати, в такому положенні, наче нічого не сталося. Боячись, що сказавши це вголос – стане реальністю.
Регулус Блек, боявся, так, як ніколи в житті. Боявся смерті, Темного Лорда, боявся цього болю, який спричинив Теоні.
Мерлін, нехай ця пісня, грає вічно.
Та в самий не підходящий момент, вона завершилась. Він тримав її в обіймах, лише на момент довше, та зрештою відпустив.
Вона плакала. Щось, у середині нього, зламалось. І Регулус, не зміг відпустити її руку.
Він мав залишитися. І будь проклятий, весь світ.
«Не йди.» – це було занадто тихо, щоб бути правдою.
«Не можу.» – ще тихіше, мовив Блек.
Він більше не дивився, в очі дівчини. На її рум'яні щічки, вкриті сльозами. Йому довелося відпустити, теплу долоню.
Це було заради неї. Заради кращого світу, в якому жила б дівчина.
Регулус втік. Вибіг з маєтку. Бо знав, що почувши хоч одне її слово, або відчувши тепло, нікуди не піде.
Притискаючи рукою, мокру рубашку, хлопець аппарував, в невідомому напрямку.