Луціус Мелфой потрапив у пекло.
Довкола нього голосно навперебій розмовляли, огидно жували, ржали (бо сміхом достойно вихований маг не міг це назвати) та дзвеніли скандально розцяцькованим посудом, який ще й був із різних комплектів, і, о Салазаре, місцями був навіть надщербленим.
І столове приладдя! Це немислимо, жоден Мелфой не їв однією і тією ж виделкою і рибу, і мʼясо. Луціус волів би не торкатись своїм аристократичними випещеними пальцями ні посуду, ні плебейських наїдків, що безладно заполонили безкінечний хиткий деревʼяний стіл. Але Нарциса стиснула своїми ніжними, але смертоносно прекрасними пальчиками ногу Луціуса під столом і, між мʼякими усмішками, які вона адресувала Молі, поки вони мило спілкувались про сорти троянд, на найменшу миттєвість тааак зиркнула на чоловіка, що він зрозумів — якщо він в цей же момент не візьме цю трикляту виделку, і хоча б не удасть що їсть щось з цього звалища їжі, то вдома вона нагадає йому всі найболючіші прокльони, якими століттями так вправно володіли Блеки. А його ніжна Циссі навіть в дечому перевершила найжорстокіших із них.
Тож, хоч виделка була лише одна і то не срібна (звісно, яке може бути срібло в цих жебраків Візлі), а вигляд страв був насторожуючим (проте, слід відзначити, запах був дещо, заледве, трішечки апетитним, але це лише тому що Луціус встиг вже зголодніти, звісно), він підкорився.
Старанно контролюючи обличчя, щоб не надто видати свою огиду і не отримати ще один синець на нозі від любої дружини, і старанно пережовуючи шматок печені, Луціус роззирнувся. За довжелезним скрипучим столом, якого певно зробили із залишків дощок, з яких складався цей не менш кривий та скрипучий дім (як вони його називають? Діра? Барліг? Навдивовижу влучно) зібралось невимовно багато чарівників, чарівниць, і, Салазаре, прости, навіть пара маґлів.
І ці маґли були його сватами.
Луціус несвідомо розпачливо зітхнув, одразу перелякано згадавши, що Циссі може помітити, але вона, на щастя, саме відволіклась на розмову з місис Ґрейнджер.
Рудих голів за столом було не злічити, між ними де-не-де виднілись голови інших кольорів. Чорна безладна чуприна Поттера трусилась, поки він сміявся з жарту кремезного Візлі. Не менш руда за інших єдина дівка Візлі, зовсім не так як личить леді, голосно пліткувала з доволі елегантною білявою француженкою (дружина котрогось з Візликів? Він тих рудих не розрізняв, всі на одне лице). Кучерявий Тео Нот (о, його грізний батько в родинному склепі вже певно протер дірку, перевертаючись у труні), розмахуючи довгими руками, розповідав сороміцький анекдот отій притрушеній Лавґуд. Та раптово глянула на Луціуса з її звичною мрійливою усмішкою так, наче читала його думки. Чорт, у нього від цієї дівки сироти по шкірі, цікаво, чи не було в її родинному дереві Блеків?
А навпроти сидів єдиний спадкоємець роду Мелфоїв, його син — бездоганний, такий же сяючо-білявий як і сам Луціус — Драко. Він, певно, єдиний в цьому домі міг би зрозуміти праведний розпач Луціуса через весь цей пекельний шум і надмір магів і немагів в одному тісному приміщенні, якби не був зайнятий НЕЮ.
О, ВОНА в цьому хаосі точно почувалась як вдома. Це все вона, вона була винною в тому, що Луціус мусив сидіти за одним столом з маґлами та Візлями на Різдво, замість спокійного тихого вечора перед каміном в маєтку Мелфоїв. Бо це ЇЙ забаглося цього Різдва зібрати за отим монструозним столом всіх, ВСІХ своїх родичів: і рідних, і названих, і по чоловікові. Наче їй не вистачило такого ж збіговиська на весіллі 2 роки тому (Луціус досі не розумів, як він пережив цей жах тоді, він навіть намагався уникнути цього, затримавшись у Азкабані хоч на день, але йому відмовили через брак місць).
І вона в цю мить мала нахабство з ніжністю (хто б повірив? Точно не Луціус!) дивитись на його сина, погладжуючи його плечі, поки той поправляв за вухом неприборкані кучері, що стирчали з її хитрющої голови. Вона крутила Драко як циган сонцем і батьківське серце нило від думки що його син ладен був зробити все заради цієї нестерпної Ґрейнджер.
Так, Ґрейнджер, бо перше, що вона зробила після оголошення про їх заручини (одразу після восьмого року в Гоґвортсі, коли Луціус ще був під слідством в Азкабані і нічого-нічого-нічого не міг зробити, щоб перешкодити цьому неможливому шлюбу!) — це відмовилась брати прізвище Мелфой! Це було нечувано! Та вона мала б за щастя мати їх прізвище, тим більше, враховуючи її, кхм, походження. Навіть Циссі, хоч Блеки були давнішим і, хай і біднішим, але славетнішим родом, стала місис Мелфой. А ЦЯ? Луціус досі не знав як її називати, міс? Місис? Ґрейнджер? Ґрейнджер-Мелфой? До біса, він просто уникав розмов з нею і звертатись до неї будь як. Вона була ВОНА і досить з неї.
І це ж вона отруювала розум його хлопчика ще з першого року, і не було і дня, коли Луціус не картав себе за те, що не догледів і зневажив палаючі маячки синової одержимості нею.
Драко постійно писав про неї у всіх листах з Гоґвортсу: яка вона нахабна вискочка, яке в неї патлате волосся, як вона зиркає своїми оленячими очима і як гризе пера своїми заячими зубиськами. Влітку у Луціуса починалась мігрень, коли Драко всоте переповідав: «Ґрейнджер те, Ґрейнджер се». Він наївно вважав, що син просто щиро зневажає цю маґлонароджену, і навіть заохочував його у витівках проти неї, щоб вона знала своє місце. О, якби ж тоді Луціус знав, у що це все обернеться, він тоді б негайно відправив сина у Дурмстренґ, подалі від руйнівного впливу ЦІЄЇ.
А тепер вона його невістка, спаси Салазаре, він ніколи, ніколи, ніколи не звикне до цього.
Раптом старша Візлиця закликала всіх підійматись з-за столу. Чорт, він же ще не спробував отого, що парує з миски ліворуч, треба буде пізніше набрати собі, коли ніхто не бачитиме.
Луціус і не помітив як рудо-кольорове цунамі винесло його у вітальню, де поруч з величезним продавленим диваном стояла криворуко прикрашена ялиця. Артур Візлі впхав в руки Луціуса якийсь мʼякий пакунок, при цьому по-панібратськи поплескавши по плечу. Це було огидно.
Нарциса, разом з Молі та кількома іншими рудими, елегантно вмостилась на тому диваниську. Її щічки мило румʼяніли, певно від того дешевого вина, яке вона пила цього вечора зі значно більшою вишуканістю ніж того заслуговував той напій. В її руках був подібний пакунок. Вигуки зі всіх сторін заохочували її відкрити його, і вона, лагідно всміхнувшись, пристала на це. Ну чому вдома вона не може бути такою ж поступливою? Хоч інколи? Ну хоч раз в місяць, просто для різноманітності? В пакунку виявилось щось, що своєю мʼякою текстурою дещо нагадувало отого кігтястого рудого чудовиська що живе в домі Драко, а кольором — як улюблений сорт троянд Циссі. Це виявився светр — ніжно-рожеве вʼязане непорозуміння з великою перлинного кольору літерою N спереду. Ні, це сміховинно, його Нарциса, завсідниця світських раутів і ікона моди магічного світу, ніколи в житті не носитиме це неподобство. Нехай не тут і не зараз, але як тільки вони повернуться в маєток, Луціус власноруч спалить цей светр в каміні до тла.
Але Циссі раптом зняла свій мериносовий кардиган і, обережно, щоб не пошкодити бездоганну зачіску та макіяж, перевдяглась в цю вʼязану хмару божевілля. Луціус здивовано витріщився на дружину. Колір светра дивовижно личив до ніжного кольору уст дружини, і старший Мелфой вкотре переконався, що Нарциса виглядає фантастично геть у всьому (а особливо без нічого).
Циссі вичікувально глянула на нього. Що? Її погляд метнувся на пакунок в його руках, натякаючи, що тепер його черга. Вигуків заохочення не було чути цього разу. Взагалі, здається вперше за цей нестепний вечір в цьому домі запанувало щось схоже на тишу. І Луціус міг би насолодитись цією довгожданною миттю, якби не тяжка атмосфера очікування. Він оглянув кімнату — всі погляди були на ньому, наче всі чекали, що він робитиме. Салазаре, та щоб ви провалились, хіба можна так тиснути? Дементори і ті ніжнішими бували. Луціус неспішно, зовсім НЕ панікуючи і з гідністю, нерозривною з іменем Мелфоїв, абсолютно НЕ ватними пальцями і ЦІЛКОМ спокійно і виважено, звісно, відкрив пакунок. Сюрпризу не було, там також був светр. На щастя, не рожевий і не такий пухкий. Він був благородного (як і личить Луціусу) зеленого кольору, з мʼякої пряжі (хм, це меринос? Незле, як на Візлі) з великою сріблястою літерою L, яка злегка, не крикливо, але достатньо вишукано виблискувала на світлі. Літера не була такою простою як на светрах всіх інших (стоп, коли вони всі встигли перевдягнутись в ці безглузді светри?!), а більш елегантного шрифту, схожого на той, що виводить перо, з завитками, що нагадували ті, що й на гербі дому Мелфоїв. Майстерна робота, Молі таки вміє робити щось вишукане (ну, якщо діти їй вдаються так собі, то у вʼязанні вона таки досягла чогось). Луціусу навіть не потрібно було гострих поглядів Нарциси, щоб зняти мантію та вдягнути светр на себе. Трохи поморочившись з волоссям (Нарциса допомогла із шовковою стрічкою в зачісці, мимохіть ніжно погладивши його по щоці. Мимохіть? Та невже) він випростав свої широкі плечі в новому вбранні і постав у всій красі перед вдячною публікою. Він відчував, як хвилі захвату розходяться кімнатою, оживляючи її після незручної тиші. Вся увага, звісно, була на його персоні і це була безсумнівна перемога цього вечора. Луціус зверхньо кинув поглядом, щоб побачити ЇЇ і переконатись, що вона не проґавила мить його тріумфу. Та тут його чекало розчарування: ні її, ні Драко в кімнаті не було. Смак перемоги виявився гірким.
Раптом всі заметушились і почали ставати рядами. Хтось сідав, хтось вставав за диван, Артур Візлі притарабанив фотоапарат і копирсався в ньому, наче він хоч щось розуміє в цій техніці. Луціус раптом опинився біля Циссі, звідкілясь вийшов Драко і встав поруч, біля дивану. Гаразд, нарешті син біля нього, це буде гарний портрет, але де?..
В цю мить вийшла ВОНА, в безглуздому светрі в ґрифіндорських кольорах. ВОНА — джерело всіх його нещасть, підла маґлородка, що спокусила і занапастила його єдиного спадкоємця, корислива політична інтриганка — в цю мить ніжно тримала на руках сонне позіхаюче сонечко з найпрекраснішими білявими кучериками і блакитно-сірими (Мелфоївськими!) оченятами! Єдина причина, чому Луціус терпів на Різдво весь цей мільйон Візлів, маґлівських Ґрейнджерів, все це дике збіговисько, єдина причина, чому він не прикував себе в котромусь з підземель маєтку, щоб Нарциса не тягла його сюди, єдина причина, чому він поблажливо толерував всі ЇЇ забаганки і маніпуляції — це був він: крихітний Мелфойчик, його маленький Скорпіусичок, для якого це було перше Різдво у житті, і яке він аж ніяк не міг зустріти без найулюбленішого у всьому світі дідуся Луцика.
Вона сіла поруч з Луціусом, притримуючи Скорпіуса, поки той солодко потягувався після денного сну. Артур ще розбирався з чарофотоапаратом, поруч вже стояли Джордж і Рон, сперечаючись як його налаштувати, тож Луціус мав в запасі кілька хвилин. Як її переконати? Можливо наказати Драко? Ні, той його давно не слухав. Вмовити Циссі, щоб вона сказала їй? Ні, на це замало часу. Вона сама ніколи не запропонує, хоч це очевидно, що Скорпіус жадає бути на ручках в дідуся. В Луціусі боролись гостра потреба і невиправна пиха. Його душу розривало і серце стогнало, коли він бачив, як малюк вимогливо потягує ручки в його напрямку. О, Салазаре, на які жертви був готовий піти Луціус Мелфой заради свого онука.
- Хм, Ґр… Герміоно, люба, чи можу я?..
- О, так, візьміть його, в мене руки вже відвалюються.
Безцінний вантаж з агуканням був переданий з рук матері в руки Луціуса. Скорпі осяяв найулюбленішого в світі дідуся беззубою усмішкою і, зі спритністю майбутнього ловця, вполював довге пасмо його волосся.
Чарофотоапарат неочікувано зблиснув спалахом — ніхто не був готовий, тому майже всі на цьому першому родинному фото вдались косо-криво, крім Луціуса і Скорпіуса Мелфоїв, які щиро і беззастережно усміхались один одному, і нарешті-нарешті-нарешті Луціус не кривив носом і не бурчав.