Chapter 4
Гаррі пише листа до пуття не задумуючись про вміст ,аби тільки так би мовити виговоритись. Це суміш помарок, перечеркнутих слів,що виходять з-під пера кривими буквами. Добре хоча б те, що не було плям від чорнила,які б остаточно зіпсували послання і зробили його нечитабельним:
Любий ворогу,хочу послати тебе під три чорти повідомити тобі про важливі зміни,
які напряму впливають на природу наших відносин.
Тепер я свідомо знищу тебе я не той слабкий хлопчик ,якого ти колись знав,
а отже готовий протистостояти скільки потрібно,щоб врешті-решт здобути перемогу.
Можливо ти назвеш мене самовпевненим дурнем,але запевняю нещодавно
я вбив людину з особливою жорстокістю і повинен сказати у вас є дещо спільне:
обидва отримуєте задоволення від катування інших,насолоджуєтесь болем своїх жертв,
і я можу зрозуміти чому - ця влада ,яку ви отримуєте над тілом і духом, приголомшує оживляє.
Так чому нам не обговорити цю тему один на один.
Г.
Закінчивши з написанням листа, він прокрався до совятні,обрав одну з найнепримітніших сов і відправив до адресата. Поттер лишень сподівався, що птах повернеться неушкодженим.
***
Темний Лорд сидів у тиші.
Його пальці ковзали по пергаменту, мов по шкірі живої істоти. Слова були не просто прочитані — вони вкарбовувалися в його думки. Волдеморт сидів у високому кріслі, схожому на трон, у напівтемряві своєї кімнати, де шепіт тіней здавався голосами минулого.
“Тепер я свідомо знищу тебе.. Ми схожі.”
Ці рядки розважали. Захоплювали. Вони не викликали злості - радше спогади. І навіть.. симпатію.
- Як цікаво, - прошепотів він у темряву, і змія на підлозі насторожено підняла голову.
Лорд Волдеморт не боявся - йому було цікаво. Надто цікаво. Адже навіть вороги рідко зважувались на прямоту, а цей хлопчик — цей Гаррі Поттер — не лише зважився. Він зробив перший крок назустріч чомусь.. більшому.
“Ти хочеш зі мною говорити, Поттере?”
У повітрі проступає чорнильна відповідь на пергаменті, що проявляється з нічого - як відповідь на листа. Його несе змія, або саме повітря, чи темна магія.
Місце зустрічі: руїни маєтку Редлів.Час: опівніч.Один на один.
Якщо прийдеш не сам - помреш. Якщо прийдеш - ми поговоримо.
***
Гаррі незабаром отримує цього листа і гадає: чи правильним був цей вчинок. Загалом безрозсудний,але не те,щоб Поттер не продумав деталі. Він навчився майстрити аварійного портключа,що перенесе його у Хогсмід з'явись така потреба. Хлопець прихопить мантію-невидимку аби скритися в ночі. Та й взагалі він має добрячий запас атакувальних і захисних заклять в рукаві. Дяка Мерліну за тренування в Кімнаті на вимогу ,як у складі Д.А, так і соло. Тому вирішено:йде на зустріч.
Зорі тьмяні. Вітер доносить запах гнилі, тління й чогось, що давно мало зникнути з цього світу. Поттер входить,штовхаючи розсохлі дубові двері.
Гаррі стоїть посеред руїн старого маєтку Редлів. Місце смерті. Місце народження Темряви. Кришиться цегла під ногами, а в його грудях - залізний спокій, натягнута тиша, в якій кожен подих важить, як гріх.
Він прийшов один.
- Гарно, що ти все ж з’явився, Поттере.
Голос звучить із тіні, з-за обгорілої балки. М’який, спокійний, майже дружній. Занадто спокійний.
- Не називай мене так, - відповідає Гаррі. Його тон сухий. Без гніву. Без страху.
З темряви повільно виринає фігура у темній мантії. Обличчя Волдеморта бліде, майже вкрите попелом. Очі - червоні, але сьогодні не палають, а… блимають вогником цікавості.
- Гаррі. -Він вимовляє це ім’я так, ніби смакує його. - Ти виріс.
Не тільки фізично.
Поттер не відповідає. Його рука на паличці, але не піднімається. Він чекає.
- Ти вбив. Двічі. Без коливань.
Амбрідж була… огидною істотою. Але твоя робота - вражає. Майже витвір мистецтва.
- Ти пересилаєш мені компліменти, Том? — крива усмішка торкається губ Гаррі, хоч очі його мертві. Наскільки далеко простягається терпіння іншого? - Що далі? Запропонуєш навчити мене "мистецтву" далі?
- А як інакше? -каже Волдеморт ігноруючи глузливе звертання Поттера. Він іде ближче, не криючись. - Ми ж обоє знаємо, чого варта твоя "світла сторона". Ніхто з них не зрозуміє тебе. Ти їх лякаєш.
- Я й сам себе лякаю, — зізнається Гаррі майже пошепки, але не тікає від ворога,що наблизився до нього. - Проте мені байдуже.
Вони стоять на відстані витягнутої руки. І мить здається розтягнута, мов вічність.
- Що ти хочеш від мене, Волдеморте?-вскинув голову Поттер.
-Співпраці.-слово ніби відбивалося печатним ритмом в голові хлопця. А Волдеморт спокійно продовжував:
- Ти не мій ворог, Гаррі. Не насправді.
Я бачу в тобі… себе. І в цьому немає нічого ганебного.
- Ти вбив моїх батьків. -Зазначив молодий чарівник. Холодний гнів облизує легені,але Поттер стримався. Сьогодні він спостерігач,дослідник і не почне битви першим.
- І? Ти вже майже зрозумів, що смерть — це не кінець. А спусковий гачок. Твоя жага помсти тримала тебе живим.
Ти живий, Гаррі. Нарешті. І ніхто, крім мене, не прийме тебе таким, яким ти став.
Мовчанка. Лише вітер грається уламками спогадів.
- Якщо ти думаєш, що можеш купити мене словами..- починає Гаррі, та не договорює. Погляд знову стає сталевим. Вичікувальним - То краще ти помреш тут.
- Хм. — Волдеморт сміється. Не гучно. Майже.. щиро. - Подумай над цим.
Коли тебе виженуть. Коли Дамблдор відвернеться. Коли друзі зрозуміють, ким ти став насправді.
Я чекатиму.
І він зникає. Без фаєрів. Без помпезності. Тільки тінь зникає з каменю, і порив холодного вітру облизує спину Гаррі.
Повернення було повільним.
Не тому, що шлях був довгим. А тому, що Гаррі щось виніс із собою.
Не річ, не доказ, не трофей.
А оту незручну тінь після розмови. Після того, як ворог не намагався його вбити, а - зрозуміти. Поттер якщо бути чесними очікував бійки і готувався до неї ці пару днів до зустрічі.
Замок Гоґвортс виблискував вогнями вдалині.
У вікнах - життя. Тепло. Сміх. Довірливість.
А в Гаррі - все навпаки.
Він йде темними коридорами й не може позбутися відчуття, що частина нього залишилася там — серед руїн маєтку Редлів, у тиші, яку розрізали чужі слова.
“Я бачу в тобі… себе.”
Гаррі нікому не сказав, що зустрічався з Волдемортом. І не скаже.
Не тому, що боїться осуду. А тому, що… сам не впевнений, як почувається.
У вітальні Грифіндору - гамірно. Весело. Близнюки знову щось підпалюють, Герміона ледь не плаче з обурення, а Рон… Рон жує бутерброд, як ні в чому не бувало.
- О, Гаррі! Де ти був? - вигукує Рон. - Тебе навіть на вечері не було.
Герміона вже думала, що тебе викрав… ну, ти знаєш хто.
- Все нормально, — тихо каже Гаррі. І усміхається. Фальшиво. Але вправно.
- Просто гуляв.
Очі Герміони звужуються. Вона відчуває брехню. Але не каже нічого. Лише зітхає й киває.
Гаррі піднімається у спальню. Сідає на ліжко.
Він дістає перо.
Довго дивиться на нього, не пише. Пальці тремтять ледь-ледь. Не від страху. Від роздратування. На себе. Бо в якійсь миті… він слухав Волдеморта. І розумів.
- Я не такий, як ти… -шепоче в темряву, але тиша не погоджується.
Він закриває очі, і бачить перед собою те бліде обличчя, що в темряві здавалося людяним.
“Ти їх лякаєш. Мене - ні.”
І Гаррі починає писати другого листа. Не через бажання. Через потребу. Як голод.
Ти не був неправий.
Мене лякаються. Я це відчуваю.
Навіть ті, хто називають себе друзями, дивляться на мене так, ніби я ось-ось зламаюся. Можливо, це правда. Можливо, я вже зламаний.
Але я ще стою.
Ти казав, що бачиш у мені себе.
Це звучить, наче прокляття. Але..
Можливо, я сам собі вже не подобаюсь настільки, що не бачу сенсу заперечувати.
Я не твій союзник. І не твій учень. Але я слухаю. І хочу почути більше.
Мене не цікавлять твої переконання. Мене цікавить ти.
Ти пройшов шлях, який я ще тільки починаю.
Я хочу знати, де ти зупинився — і чому.
Я вбив двох. І не відчуваю каяття. Тільки спокій.
Ти сказав, це — влада. Але для мене це було лише справедливість.
Наступного разу скажи мені більше. Я не обіцяю, що погоджуся. Але я не тікатиму.
Г.