« the fate's already fucked me sideways
swinging by my neck from the family tree
he'll laugh and say, "you know i raised you bеtter than this"
then leavе me hanging so they all can laugh at me »
отто дарує їй безгрішні поцілунки: у маківку, лоб, щоки, фаланги пальців і зап'ястя, але вони надто часті, щоб зійти за невинні. отто невагомими дотиками гладить її плечі, відкриті вирізом сукні, що колись належала її покійній матері, ковзає вниз по хребцях (алісент розпізнає ці дії як заклик не сутулитися, випростатися — як належить леді) і зупиняється на попереку, зачіпаючи шовкові зав'язки. він дивиться їй у вічі — великі, оленячі, з похованим на дні зіниць страхом і сумною тривожністю, що з корінням проросла в її грудях. ворухнутися вона не дозволяє, чинити опір батьковій волі не дає.
це добре, це на руку, це тонкі, одному йому відомі нитки, за які отто тягне її в танець (драконів) і шаховою фігурою виставляє на картате поле бою.
алісент — його найцінніший скарб, його головна зброя при дворі. витончена й невинна, паросток, що з його подачі неминуче виростає в отруйну мухоловку.
коли-небудь вона зможе його зрозуміти і знайде у собі вдячність; коли-небудь вона стане гравцем, сама візьме в руки фігури і освітить шлях — а поки отто повинен ростити її, витирати з блідих щік кришталь гірких сліз і садити у лагідний ґрунт її розуму, ще наївного, ще існуючого у світі чорного та білого, насіння власних ідей та ідеалів.
алісент роздирає шкіру біля нігтя до червоних крапелек крові, у затуманеному глузді зриває кутикули, залишаючи біль єдиним відчуттям і єдиною емоцією, що увібрала в себе всі інші і заблокувала тривожний біг думок.
в міцних обіймах батька тіло її покірно обм'якає неживою тушшю тварини, яка за власною недосвідченістю потрапила в капкан, а свідомість відмовляється перебувати тут і зараз, віддаючи перевагу гарній ілюзії. вона малює далекі береги ессоса, різнокольорові палаци, що дряпають небо своїми вежами, та усміхнених іноземців.
зовсім як маленька дівчинка, алісент сидить у батька на колінах. до країв заповнює вона легені запахом ладану, що прилипнув до одягу після візиту в септу, і розчиняється у його солодкості з головою.
здобути хисткий спокій можна лише поруч із богами, душею прагнучи до неба, чистоти, невинності — усього того, чого, як здається, не дістає їй самій і, як зовсім не вистачає духу визнати, у неї відібрали.
матір злагідно торкається її кучерів, огортає теплими ефемерними руками, однією своєю присутністю в серці розганяючи пітьму, і алісент хочеться потонути в її коханні і стати єдиною зі світлом, живучи при цьому в непроглядній темряві.
коли холодні, як ніколи не бачена нею північ, пальці опускаються на стегна, забравшись під шар спідниць, думки заходять у глухий кут. алісент думає про рейніру — сама не знаючи, як і чому знаходячи комфорт лише в заміні батькових пальців її пальцями, ніжними і теплими, немовби підігрітими драконячою кров'ю. вони пестять її шкіру вмілими дотиками, після себе залишаючи фантомний слід; відчуття, яке не стерти з себе мочалкою та милом, яке зняти можна лише разом зі шкірою.
у пурпурових очах рейніри виблискують сонячні промені, розганяючи задушливий, густий морок навколо алісент. до променів цих тягнутися велено серцем як до останнього порятунку, наосліп пробираючись і ранячи ступні об гострі леза каміння.
з рейнірою душа тремтить метеликом, з рейнірою парою зникають негаразди, а глибокі рани заліковуються за помахом чарівної палички — з рейнірою алісент готова зануритися в грішне і неправильне, піддавшись своїм слабкостям, і нехай невідомий утягне її в сьоме пекло, якщо така ціна.
тільки поряд зовсім не рейніра.
****
з кожним роком серце алісент твердішає. кришталь невинності, що кутав його раніше, неминуче тріскається під натиском чужих бажань, задушливої самотності і ненависті (любові), що невпинно роз'їдає її знівечене нутро. уламками впиваючись, в кров змазуючись, без слів оголошує поразку в боротьбі за правильне і справедливе.
часу не під силу вивести гіркий осадок зради. просочився він до душі разом із кришталевими уламками, а поверх закарбувався сплетеною рейнірою павутиною брехні — тієї самої, в яку алісент повірила, приспавши розум почуттями; тієї самої, яка коштувала кар'єри її єдиній близькій людині.
від нависаючої над нею всю юність постаті батька, що була і щитом, що закриває від ворогів, і кинджалом, що у саме серце встромився під заздалегідь вивіреним кутом, залишається лише тінь. залишається, ані на день не полишає, у вухах лунаючи рідним голосом.
готуй ейґона до правління.
« jesus can always reject his father
but he cannot escape his mother's blood
he'll scream and try to wash it off of his fingers
but he'll never escape what he's made up of »
дивлячись на ейґона, алісент не бачить нічого свого. нагадує він більше короля-батька чи рейніру: достатньо лише погляду, аби вловити схожість у рисах їхніх облич, ідентичність чужорідно-лілового, як заморські квіти, відтінку очей і пасм волосся, однаково срібного, як широкий диск місяця на небесному полотні.
про алісент волосся сина нагадує лише своїми хвилями, буйними, неслухняними — як і сам хлопчисько.
справжня ж схожість між ними ховається глибше. причаїлася вона на невловимому рівні емоцій і глибинних переживань; нестерпно тягне вона до підлоги тягарем долі, який колись повісив на неї власний батько — корону, надто важку для голови, і мішень із центром на чолі.
срібні хвилі ці алісент заводить йому за вухо, картаючи себе, ненавидячи, але в той же час виправдовуючи свій дебют у грі завченими фразами батька (повторивши достатню кількість разів, і сама в них вірить).
фігурою на дошці вона ставить свого сина, нарешті усвідомивши мотивації, що колись рушили отто, і полинувши в путь його стопами. адже якщо розірвати порочне коло не вистачає духу, лишається тільки стати одним з сотні механізмів і продовжити його біг.
ейґон контрастує з її чистотою і непорочністю, він поводиться брудно, неналежно майбутньому королю, намагається дістатися під спідниці служницям і торкається себе на очах у всього міста. алісент знає про це; пошепки, суворо і пробираюче вона нагадує синові: всі у замку знають.
нагадує не лише словами. вона стягує з нього, вже оголеного, простирадло разом із будь-якою захисною брехнею, киває презирливо на його стан і змушує згоряти одночасно від сорому та образи.
ейгон не наважується поворухнутися або зробити зайвий вдих, коли алісент зачіпає краєчок його губ несподіваним поцілунком. подушечками пальців вона м'яко натискає на потилицю, торкаючись шийних хребців.
її хлопчик, продовжує алісент, вище цих низинних втіх – а її долоня м'яко окреслює яремну западинку і укладається на рівні сонячного сплетення, вловлюючи схвильоване биття серця.
слова її ллються медом, на смак – отрута; вуста її солодкі, але ядовиті, припадають вони до розльоту ключиць, невидимі сліди за собою лишаючи, і повільно піднімаються до задертого кадика.
з глибини зіниць ейґона на неї дивиться власне відображення. лише віддалено нагадує воно нещасну дівчинку з оленячими очима, що потрапила в золоту клітку і тільки-но почала вчити правила гри.
дівчинку ту алісент придушила в собі в день, коли вперше вдягла зелене, давнім звичаєм дому гайтавер проголосивши війну.
замість тієї дівчинки дивиться на неї тепер перелякане хлопчисько і в цей момент, як ніколи раніше, нагадує їй саму себе.
з-під валірійської оболонки тонкими, як лезо, променями просвічує тьмяний маяк олдтауна.