Полювання на Тхора

На світанку продовжилася в селищі метушня, викликана приїздом адмірала Лі. Жалоба по дядечку з Нам'яна немов став жалобою всього селища, і поки саме сімейство Лі лише прокидалося, обходило свого главу та готувало трапезу, весь повіт Асан мучився пошуками найкращих частування, які тільки є.

Кирило прокинувся звично рано і тихенько вислизнув зі спальної кімнати, де хлопці так і спали кошенятами в кошику, ткнувшись одне в одного. Нехай, подумав Кирило, заслужили поспати трохи довше. Підлеглих Кирило будити не став, вирішивши, що найкращим для них зараз буде можливість добре, досхочу виспатися. Як вирішив і залишити в будиночку гвинтівку, попередньо витягнувши з неї набійницю з набоями та знявши глушник. І рушив у двір умиватися та розім'ятися, де й застав його посланець адмірала, що прийшов за ним. Було враження, ніби готувалися до сільського свята - всі піднесені, ніби на іменинах або весіллі, усі метушаться та заклопотані. Лише більш строгі урочисті обличчя могли підказати, що відмічають дещо не зовсім веселе.

Лі Сунсін зустрів його вже в жалобному одязі, серйозний і строгий, і після привітання з поклоном повів його в будинок.
- У годину Коня ми вирушаємо до родової молитовні, - сказав він. - Як тільки приготуються всі страви. І я хотів би запросити вас і ваших підлеглих приєднатися до траурної трапези.
Офіцера Хона остаточно приписали в його підлеглі, подумав Кирило. І ще подумав, що за хлопця він тепер відповідає, і якщо й віддасть, то тільки в найкращі руки, як розумного породистого цуцика.
- Я вважатиму честю для себе ваше ваше запрошення, - сказав Кирило у відповідь. - І я певен, мої підлеглі також. Але просив би дозволу не будити їх раніше, - трохи винувато сказав він. - Якщо самі не прокинуться. Вони заслужили хоч раз поспати досхочу.
- Як будете готові, вирушайте прямо до родової молитовні, - миролюбно сказав адмірал. - Ми залишимо вам місце.
Кирило ще раз подякував та пішов, не бажаючи заважати. Прихопив трохи їжі з того, що привіз Менгу, та, жуючи, відправився до краю селища, де височіли порослі хащами пагорби.
Перебиралося в пам'яті все, що було - як вистежували вони Тхора ще у своєму часі, під час війни після того як зник він з офіційних повідомлень, та й після того, як війна скінчилася. Як знайшли схованку, як прийшли - і побачили людину, що розчиняється в повітрі. Підлеглі та й сам він повірили тоді в галюцинацію, масову і наведену, в ілюзію - у що завгодно. А потім появилася Мавка - і Кирило зрозумів, що весь його вихваляний раціоналізм котиться під три чорти.
Тепер чистіше став світ - і цей, і їхній. Менгу має повернутися до наукової діяльності. Хон... Кирило не плекав ілюзій, що молодий офіцер зголоситься відправитися з ними - тому що тут і зараз його країна була у небезпеці.
Але найбільш боліло за пана адмірала. Боліло диявольською, дикою несправедливістю, від якої хотілося вити. Лише усвідомлення того, що нічого не можна змінити, можна лише підтримати - та оця впевненість адмірала, що їхній таємничій знайда і є пропалий або ж загиблий друг та соратник Лі Сунсіна, не давали Кирилу скотитися у зовсім вже похмурі думки.
Але вже зійшло сонце, піднялося високо - і Кирило рушив туди, де спали його солдати.

Менгу піднявся якраз тоді, коли командир увійшов у кімнату. Присоромлено сів, пригладжуючи скуйовджене волосся.
- Відбій тривоги, - всміхнувся Кирило. - Як ви, хлопці? Можете сильно не спішити, у вас сьогодні вільний день. Але пан Лі запросив нас на жалобну трапезу в його родову молельну. Це велика честь, як на мене.
- А... - Менгу озирнувся на Хона. - У Імуги є призначення, а я просто ніхто. Чи буде це зручно?
- Власне, я теж ніхто, - посміхнувся Кирило.
- Ви запрошені адмірала Лі, тим більше, один із вас чернець, - підсумував Хон, поглядом вказуючи на командира, але потім подивився на своє вбрання і напружено підтиснув губи. І хотів був вголос поскаржитися на відсутність одягу, але згадав ті білі теплі халати й засяяв. - І жалобне вбрання на двох у мене є, якщо на вулиці не буде надто спекотно, можна надіти прямо на спіднє.
- Не надто тут спекотно, - відказав Менгу. Потягнувся руками та зліз з ліжка. Подивився на те, як рухається Хон. - Напарнику, мабуть сьогодні тобі і скобки можна буде знімати. Якщо ще пару днів не будешь десь лазити та крутити сальто, а будеш ходити повільно як статечна поважна людина, точно все добре заживе.
- Може, вам поміняти професію? - посміхнувся Кирило. - На медика.
- У мене нема стільки людинолюбства, командире, - хмикнув Менгу. - Воно у мене вибіркове.
- А я згоден з паном Кілом, - підколов напарника Хон. - Менгу згадував про існування моєї рани куди частіше за мене, ніби це він її отримав, а не я.
- Насправді я боюся що якось неправильно обробив твою рану, ти заробиш сепсис, помреш та будеш до мене приходити в якості мстивого духа, - єхидно проговорив Менгу.
Кирило тяжко зітхнув.
- Капітане Горієв, скільки вам років? - хмикнув він. - Детский сад, штаны на лямках, - додав російською.

До родової молитовні пішки була відстань значна, тому рушили в дорогу на конях.
- Ми повинні розповісти вам усе від початку до кінця, вчителю, - вже коли рушили в дорогу, Імуги трохи притримав коня. - Я звик доповідати про виконану місію повністю.
- Але про те, як я його впустив, я розкажу сам, - додав Менгу.
- Почнемо з того моменту, як ми зустріли розпускача чуток? - Хон перезирнувся з Менгу, і, дочекавшись кивка, почав розповідати про своє жалобне паломництво в Хамген. Історія з фальшивим інспектором у самого воїна викликала дуже суперечливі почуття, виходило, що вони даремно витратили і час, і сили, єдиним виходом з усього зробленого було знання про зброю, снаряди і супроводжуючий Тхора. І закінчив Хон саме тим, як вони з Менгу розділилися перед столицею.
- А потім вийшло так, що Його Високість врятував мені життя і обдарував безцінними подарунками, - зовсім тихо додав він. - Якщо бажаєте, після того, як Менгу закінчить свою розповідь, я можу розповісти вам і це.
- Розповідайте далі, Хон, - заохотив хлопця Кирило. - Менгу потім додасть те, що вирішить за потрібне.
- Я спершу наказав зробити копії документів і попросив аудієнцію, а вже потім розповів спадкоємцю, - Хон проковтнув гнів, як гірку пігулку. - Про моє повернення довідалися раніше, ніж я доповів усе сам. Мій загін був розформований ще в момент поїздки, і спадкоємець тільки чекав мого повернення, щоб дати хід указу. Хо Гюн... сказав, що Його Високість змінив м'язи на пензель, коли відмовився від нас. Ми всі тепер приписані як солдати резерву гарнізонів рідних провінцій. А я... мене він приписав до гарнізону Квон Юля. Туди, куди приписали адмірала Лі.
Менгу, який всю історію вже знав, просто відвів погляд - за друга було невимовно боляче.

Кирило же згадав свою розмову з міністром Ю, коли вимінював дозвіл взяти з собою Хона після завдання на рації. Доля загону була вирішена ще тоді - а може й раніше, ще тоді як давали Хонові звільнювальну.
- Я хочу щоб ви це знали, Хоне, - мовив Кирило, і переповів офіцерові свою розмову з паном міністром. - Але на все це тільки ваша добра воля. Не відповідайте, подумайте. Менгу, щось додасте?
- Так, - закивав той. І докладно розповів про те, як вилетів прямо на них очманілий від страху вершник, як знайшли при ньому набої, як він, Менгу, грубо прогнав Хона і сам рушив ловити Тхора.
- Я так і не знаю, де я помилився.

Кирило, який слухав дуже уважно, зупинив коня.
- А чи звертався ти до Любистиці? - спитав він.
Менгу поморщився.
- Пане генерале... ну як в таке можна вірити? - почав він - і схаменувся, ніби обпікшись об холодну лють в погляді старшого.
- Він вискочив прямо на тебе, - проказав Кирило тихо. - Ти одразу знайшов у нього сховані набої, ти виїхав прямо на Тхора - і ти не попросив про допомогу? І ти ще питаєш, чому в тебе нічого не вийшло? Щастя ще, що вона зглянулася над дурником та прикрила тебе у грозу.

Менгу згадав, як перед другою зустріччю з Тхором щось всередині ніби звеліло йому промовити слова, звернені до Мавки.
- Я все-таки не дуже вірю... - пробурмотів він.
- Йолоп царя небесного! - вилаявся Кирило. - Тобі подали ворога на блюдечку, чого тобі було ще?
- То це... вона його злякала, щоб провчити мене? - спитав Менгу.
- Ні, - відрізав Кирило. - Вона без твого звертання до неї втрачає силу, і інша сила відлякала його від небезпеки. Так це працює. Цей світ містить не тільки те, що ми знаємо, капітане. А ще й багато-багато чого.
Тронув коня і за ним кроком тронулися обоє хлопців.
- А вчора я замовляння сказав, - кинув у простір Менгу. - Якось само сказалося. Невже це тому все получилося?
- Тобі краще знати, - всміхнувся Кирило.

- Скажіть, учитель Кіле... - Хон тихенько подав голос. - Чи не міг Перший міністр дізнатися від вас про найближчого майбутнього спадкоємця?
- Від мене дізнався, - так саме тихо подав голос Менгу. Йому хотілося відволіктися від своїх думок про вірю-не вірю. - Коли мене допитували. Та й потім, - він озирнувся на командира, - казали про це. Хоч і не прямо.
- Так, - підтвердив Кирило. - Коли ми зустрілися після того, як Менгу звільнили з в'язниці.
- Те, що він міг дізнатися... - тихо протягнув Хон, навіть втягнув голову в плечі, - воно на користь, чи на шкоду Його Високості? Не вважайте за зухвалість, сенсею... я лише хочу дізнатися, яку користь можу принести своєму пану в цьому становищі.
- Ваш колишній командир стане майбутнім правителем, - тихо відповів Кирило. - Прямо ми не казали, але пан Ю людина розумна.
Він повернувся до хлопця.
- Великий шанс, що вас, якщо повернетеся тоді, коли буде боротьба за владу, просто знищать. Як колишню силу, яка може стати небезпечною, зі страху, з ненависті, з заздрощів до колишнього вашого становища. Ви не політик, Імуги. Вас можуть просто з'їсти.
Він згадав те, що сказав Лі Сунсін про спадкоємного принца - про доброту, яка захищає ближніх, підставляючи дальніх.
- І ваш командир не зможе захистити вас не тому, що не захоче, а тому, що прийдеться йому вибирати між вами та чимсь масштабним. І не факт, що вибере він щось масштабне, а не згинути з вами разом.
- Я не політик, але розумію в тактиці, - обережно заговорив Хон. - Прошу, поправте мене, якщо мої міркування будуть помилковими. Перший зиск наслідного принца в тому, що він відвернув від себе підозри батька. Друга вигода наслідного принца в тому, що він це зробив разом із Першим міністром і зміцнив його довіру до себе. Третя вигода спадкоємного принца в тому, що командири гарнізонів, отримавши нас у своє розпорядження, не залишать в резерві, але скористаються як військовою силою, і ми послужимо у війні з власним вмінням. Четверта вигода наслідного принца в тому, що я опинюся при адміралі Лі і залишусь їх особистим зв'язковим у разі потреби. І п'ята вигода в тому, що навіть якщо розкриються мої злочини в Хамген, я буду покараний за них як солдат, але не як командир загону варти, і це кине меншу тінь на Його Високість. Я вірно розсудив, учителю?
- Вірно, Імуги, - м'яко відповів Кирило. Якого командира вони втрачають, думав він, під цим "вони" розуміючи і тутешніх, і себе та свою службу. - Але те, про що ви сказали - лише близька перспектива. Подумайте про подальшу. Війна триватиме ще близько півтора роки. Після великих війн ідуть великі чистки - це я кажу не тому, що знаю майбутнє, а тому, що знаю такі закономірності. І найкраще буде вам після війни просто законопатитись в якусь глухомань, тому що в нагоді стати вам не дадуть, а от пригод на свою п'яту точку ви огребете силу-силену.
- Я зрозумів, - Хон опустив голову тим злодійкуватим обережним рухом, яким черепаха втягує свою під панцир. Як би не хотілося вірити в торжество закону, розумом воїн розумів, що всі ті тисячі тисяч невдоволених у час розрухи і голоду треба буде якось утихомирити, і особливо, витягнути з їхніх рук зброю. - Повернуся в родовий маєток, буду ростити капусту, і як зрівняється мені років сорок, можливо, знову запросять на службу. Потрібно тільки в новій війні примудритися вижити.

Менгу подумав, що родового маєтку в Хона не буде, і йому стало ще більш прикро.
Але за ними, що їхали навмисно повільно, почувся тупіт, і обернувшись, він побачив кількох вершників.
- Здається, пан Лі теж вже їде, - сказав Менгу.

І вірно, за півсотні кроків позаду їхав сам адмірал в оточенні цілого почту. Експедитор зі слугами, син, сусіди і просто роззяви складали справжню жалобну процесію, білий одяг упереміш піших і кінних займав усю дорогу, що ніби сходила з гір лавина.
Коли дісталися молитовні, відправлені туди раніше слуги вже закінчили основну підготовку, розставили столи. І сам адмірал почав уже звично віддавати розпорядження.
Розвідники залишалися трохи осторонь, не заважаючи і не плутаючись під ногами, і Менгу, користуючись нагодою, дивився на колишнього командувача флоту трьох провінцій. Цей невисокий, напівсивий, трохи сутулий чоловік з худим засмаглим обличчям і низьким спокійним голосом не здавався сильним, не хотілося простягатися перед ним у поклонах, але його розпорядження, скупі й незмінно вірні, ніби виходили з самого Неба, так що й не можна було інакше. Навіть зараз, у жалобі, що не підвищує голосу, Лі Сунсін залишався справжнім командувачем.

З таким розмахом облаштували поминки, що вже сам адмірал почав лякатися поганих чуток, які можуть поповзти після них. Навіть у кількості чотирьох штук ті чудодійні пігулки не мали належної сили, вірно і швидко п'янів адмірал, п'яніли та його супутники. Кожному, згідно з традицією, належало підняти чарку за упокій дядечка з Нам'яна, і перші з тих, хто прийшов, вже зовсім захмеліли, тож настав час бажати, щоб ніхто більше не прийшов. І очевидно, всі тут присутні хоч досхочу наїлися.
Коли, нарешті, закінчили поминки, адмірал Лі, подумав Кирило, воістину відчував себе на кораблі в бурному морі попри сорбент, которий він уже сам попросив в Кирила. Останні кілька тостів він тільки кивав і дякував, щоб мова, що розв'язалася, не завдала шкоди, і навіть з-за столу не зміг відразу встати. Підтримуваний молодшими, він ще раз гаряче подякував всім, роздав чергові розпорядження і попрямував до коня.

Кирило в своєму чернечому образі міг пити мало, хоча це і викликало здивування, - видно, не лише для Лі Уля монах був майже синонімом запійного алкоголика. Його трохи хвилювало, щоб інформація про народне вшанування опального адмірала не надто поширилася. Але вочевидь люди, які зібралися, і самі це розуміли.
Частина слуг із поклажею прямо рушила до Анхина, але адмірал з усіма домашніми повернувся до будинку сімейства Пен. Разом з подорожжю туди і назад траурна церемонія зайняла весь день, утомився Лі Сунсін. Вистачило йому сил вмитися, змінити одяг, але про те, щоб малювати та вивчати карту, не могло бути й мови. І адмірал, вмостившись у кімнаті, звелів подати чаю і просто ліг відпочивати.
А Хон, щиро побоюючись, що завтра продовжаться поминки, з усією спритністю поспішив у виділений йому будинок, за речами, схопив подарунки від спадкоємного принца і побіг до адмірала.
Лі Сунсін ще не виграв свою битву з соджу, і тому зустрів Імуги похмурий і мовчазний, і висварив спочатку за те, що пив, потім за те, що не відпочиває і не береже ногу, потім уже за вручення подарунків у день жалоби. Навіть відмовлявся він, здавалося, щиро, а не з правил пристойності, але в кінці прийняв і лук, і женьшень зі щирою вдячністю. А потім, на превеликий переляк хлопця, сам з поклоном вручив йому віяло.
- Це не вашому пану, це вам за хорошу службу, офіцере Хоне, - відрізав він у відповідь на спроби заперечувати. - Наслідному принцові передасте, коли вас повернуть на службу.
Хон розкланявся, майже до підлоги опускаючи голову, квапливо прибрав віяло в рукав.
- Люди зі слабким здоров'ям уміють розуміти один одного, - тихо, з усмішкою раптом сказав Лі Сунсін, коли Імуги уже виходив із його кімнати. І це раптом пролунало так беззахисно, майже лагідно, що Хон так і завмер у дверях.
- А ви самі добрий лучник? - раптом запитав адмірал. - Я в жалобі і негідно мені змагатися, але повчити вашим умінням своїх племінників хотів би.
- Завтра після сніданку дозвольте продемонструвати, - не придумавши нічого кращого, знайшовся Хон, попрощався, вклонився і бігцем рушив до будинку, в якому йому відрядили кімнату.

На момент повернення Хона Кирило вже був в будинку, проглядаючи смартфон. Він вирішив залишити його Сунсінові, щоб адмірал не псував очі, кваплячись перемалювати мапу, а просто спокійно працював над нею у зручному для себе темпі.
- Як справи, Імуги? - з привітною посмішкою, спитав Кирило в хлопця. - Давайте я гляну ногу. Коли Менгу там вас штопав?
- Підніс адміралу Лі подарунки від наслідного принца, завтра після сніданку запрошений продемонструвати своє вміння стріляти з лука, - прозвітував Імуги схиливши голову, але потім зам'явся. Оголюватися перед напарником було нетяжко і нестрашно, а от командира юнак соромився. — А щодо рани... Менгу казав, що скоро треба буде знімати ці... дужки.
- Нема почервоніння, болів? - спитав Кирило найбайдужішим тоном. - Покажіть рану, в мене з таким, нажаль, досвіду трошки більше ніж у Менгу. Можливо, вже час знімати.
- Жодного болю, нічого не опухало і не гноило. Мені давали відповідні ліки, - поспішив відповісти Хон, коли вони пройшли до ліжка. Повагавшись трохи, таки зняв штани, і тут же прикрився подолом сорочки.
- А... знімати дужки будете з тією рідиною, що заморожує, або без неї? - тихенько спитав він. - Якщо можна, то без неї, краще віддайте запас ліків адміралу Лі.
Кирило надів рукавички, дістав розжимач скобок та антисептик. Відліпив пластир і щедро змастив шов та навколо антисептиком. Шов затягнувся дуже непогано, враховуючи, що Хон весь час рухався. Навіть можна було знімати скобки вчора.
- Пану Лі залишиться, не переживайте, - заспокоїв він тоном, що не терпів суперечок. - І тут особливого болю бути не повинно.
Скобки виходили легко, залишаючи маленькі дірочки, з пари яких виступили краплинки крові. Ще раз протерши все антисептиком, Кирило заліпив рану свіжим пластирем і акуратно зібрав скобки у жменю.
- Все, ранхворий, лягайте, - сказав він. - На пару днів хоча б наказую швидко не ходити та верхи не їздити, трошки побережіть себе. Затягується на вас все як на дитині, але не зловживайте.
Імуги акуратно ліг на ліжко як був, без штанів, і сховався власним халатом.
- Але ж я приписаний до гарнізону, і мені слід туди попрямувати... - мляво заперечив він. - Як же тоді не їздити верхи?
- На пару днів всього, щоб дозажило та не розійшлося, - посміхнувся Кирило. - Пан адмірал все одно ще трохи затримається тут. Не переживайте.

З'явився Менгу.
- Молодець, капітане, гарно провів обробку, рана добре затягнулася, - кивнув Кирило. - Відпочивайте. Менгу, не давай будь ласка, цьому герою бігати.
Хон лежав на ліжку смиренно, сховавшись по самісіньке підборіддя - але допитливий розум не знав спокою навіть у такій вимушеній бездіяльності. Занадто хвилююче звучали слова про кілька днів затримки.
- А ви дозволите дізнатися, скільки днів мені вийде лікуватись? - тихо спитав Хон, заздалегідь винувато опустив очі. - Іншими словами... скільки днів адмірал пробуде в Асані? Пан Лі хотів, щоб я встиг повчити його племінників стрільбі, а в дорозі це незручно... виходить, він сам точно знає, на який термін затримається тут?
- Знає, - кивнув Кирило. - Звісно, що знає. Ще кілька днів пробуде. Рана встигне затягнутися. А ви... хочете, Менгу повчить вас стріляти з тої гвинтівки?
- Я з задоволенням, - широко посміхнувся Менгу. - Патронів малувато, але... з задоволенням.
- Так, зрозуміло, це буде честю для мене, - Хон підвівся, сів на ліжку, але тут же згадав про рану і з усією старанністю виструнчився під халатом лежачи. - І тоді пану адміралу треба буде показати. У жалобі не можна влаштовувати жодних змагань, але можна вчення...
- Ну, як же не показати панові адміралу, - всміхнувся Кирило. Витягнув пістолет. - Він вже опанував мій "глок". Хочете глянути, Імуги?
Він витягнув набійницю, вилуснув патрон. І протягнув пістолет Хонові.

Хон прийняв зброю з шанобливим кивком, почав обережно оглядати.
- Це... щось на зразок наших стріл-малюток? - спитав він, на пробу прожимаючи спусковий гачок до середини. - Виглядає найнешкідливішим, але б'є тишком-нишком і точніше того, що виглядає справжньою зброєю...
- В наш час ця штука зовсім не виглядає такою безневинною, - всміхнувся Менгу. - Але б'є добре і точно.
- Але лук виглядає красивше, - зітхнув Кирило. - Ех, вийду у відставку, заведу будиночок біля моря і щодня вправлятимуся з луком. Я ж ще не хвастав, що мені лук подарував пан адмірал?
- Прийміть мої вітання, - з щирою повагою кивнув Хон. - Це неймовірно щедрий дар. А ось мені адмірал подарував віяло, - не втримався він від хвастощів і поліз у рукав халата, де так і залишив подарунок, витягнув віяло назовні і з гордим виглядом розгорнув. - Дивіться.
- Яке красиве! - щиро захопленно сказав Менгу, роздивляючись віяло. - Будеш знатним сановником з віялом.
Згадування про сановника нагадало йому про те прохання, з яким звернувся він до міністра Ю.
- Імуги, - невпевнено почав він. - Якщо твого батька невдовзі переведуть до столиці з пониженням у посаді, нехай не сумує і не одягає жалобу.

Хон сторопів і зібрався було обуритися, відкрив рота - та так і просидів з відкритим ротом, роздумуючи над словами Менгу. Поки не збагнув
- Дякую, я... щиро дякую, - усе ж сівши на ліжку, Хон схилив спину так низько, як тільки міг, майже торкаючись чолом колін. - Менгу, я... зрозумів. Я напишу батькові і попрошу не чинити опір призначення.
- Напиши, і може прямо сьогодні, можна попросити паперу і туш в пана адмірала, - відповів Менгу. - Командир з луком, напарник з віялом, а я з японським мечем, - сказав він, переключаючи всіх з похмурої серйозності. І витягнув катану, яку вони здобули в Хамгьоні. - Гарна? А ще ми з паном Хо лазили в згорілий палац, - похвастав Менгу. - І навіть робили селфі в тронному залі.
- Боже, яка ганьба, - розсміявся Кирило.
- Ви... що? - Хон ривком випростався, розплющив очі і витріщився на Менгу так, ніби той і був справжнім японцем. Зсередини закусивши губу, Хон перевів непроникний серйозний погляд на Кирила. - Командир, дозвольте мені стукнути Менгу по шиї?
- Дозволяю, - кивнув Кирило з усією серйозністю. - Але дозволяю йому і відповісти. Так що - на свій страх та ризик.
- Я навіть не ставив йому ріжки та не показував язика, - запротестував Менгу, сховав катану в піхви і витягнув смартфон. - Осьо дивіться.
Він показав фото напарникові та командиру.
- Я, між іншим, збирався лишити смартфони панові Лі, - зауважив Кирило. - Ото було б йому щастя милуватися двома молодими йолопами, що фотографуються у згорілому тронному залі.

Хон розглядав картинку з похмурим виглядом.
- У наступному житті опинюся у вашій країні і помочуся на кут палацу вашого государя, - пробурчав він, коли Менгу прибрав свою скриньку з картинками, і замахнувся для потиличника.
- Між іншим, це пан Хо мене запросив, - з легкістю увернувшись, запротестував Менгу. - І навіть пропонував відколупати шматочок трону на пам'ять, а я обмежився картинкою. Ми спочатку залізли на палацові ворота, щоб по рації зв'язатися. Бо ж вони високі. А потім він запропонував прогулятися.
- Що взяти з соль(1), - похмуро буркнув Хон, опускаючи голову. - Сподіваюся, Його Високість схаменеться і відішле від себе цього дурня перш, ніж той наверне непоправних справ.
- Не будь таким злим, - зауважив Менгу. Зітхнув, згадавши про долю Хо Гюна. - Він нас, в решті решт, приютив, а мене так і вдруге вже. І допомагав немало.
Кирило кивнув.
- І книгу про Хон Гільдона, доречі, напише саме він, - додав Менгу.
- Але всі його переваги не варті того, що він паплюжить трон, - пробурчав Хон, потихеньку пом'якшуючись. - Гаразд, годі про це. Я, солдат, цивільних чиновників не розумію.
- Ви дуже хороший солдат, Імуги, - сказав Кирило. Взяв пістолет, повернув на місце набої та набійницю і встав. - Гаразд, хлопці, відпочивайте, я піду трошки пройдуся навколо. Менгу, - Кирило поплескав підлеглого по плечу. - Ви все зробили вірно. І я не про палац.
- Дякую, пане. Ми постараємося відпочити, - закивав Хон, перезирнувся з Менгу. І коли Кирило вийшов, Хон зітхнувши, підняв очі до стелі.
- Вибач, - винувато пробурмотів він. - Я розумію, що для тебе ці руїни нічого не означають. Але я їх охороняв, і государя особисто бачив...
- Не вибачайся, - Менгу покрутив головою. - Хо Гюн сказав, туди вже півміста перелазило. І справжній-то палац зараз в іншому місці. Це ти мене вибач за самоуправство щодо твоєї родини, - він присів поруч та поклав Хонові руку на плече. - Але я не подарував би собі, якби при такій нагоді нічого б не зробив.
- Ви там, у себе, знаєте про всю другу війну, - зітхнув Хон, прикриваючи очі. Впіймав руку Менгу і коротко і сильно, вдячно стиснув кисть. Дякувати найгарячішою вдячністю вартувало цьому воїнові, і Хону стало соромно за свій гнів. - Дякую тобі, від щирого серця.
- На здоров'я, - ніяково відповівши на потиск руки, сказав Менгу. - Добре, піду гляну, що там коні.

Цей трохи замкнений, твердий у своїх переконаннях воїн став йому справжнім побратимом, думав Менгу про Хона. Шкода буде розбігатися. Він трохи почистив коней, перевірив, чи є їм їжа, приніс води з колодязя та пригостив і свого гнідого, і бурого Хона, і темно-гнідого командира.
Вже темніло, на небі висипали зірки, в траві співали невидимі цикади чи цвіркуни - щось комашне та голосне. Корисний для здоров'я сільський ритм життя, подумав Менгу. Вмився, поправ нижню сорочку та штани, розраховуючи, що до завтра висохне, і в одних спідніх та куртці повернувся в дім. Тихенько ковзнув під свій ватний халат поруч з Хоном і витягнувся. Корисний сільський ритм життя та свіже повітря.
Хон прокинувся від акуратного руху.
- Все добре?
- Так, спи, вибач що розбудив, - шепнув Менгу, посміхнувся - у Хона в напівтемряві знов були оці його очі переляканого кошеняти. - Напоїв коней, пригостив. Все добре. Зірок сила-силенна. Стояв та дивився як бовдур. У нас у великих містах, знаєш, ледь-ледь половина тих зірок видно.
- У нас у горах, особливо восени, та коли піднятися на самі вершини, так добре на зірки дивитися, - озвався Хон. Тіло разом заспокоїлося, втративши джерело страху, і воїн був готовий знову провалитися в сон. - Так що Срібна річка (2) справжнім сріблом виглядає... гаразд, братику, давай і справді спати. Кінець зв'язку.
Менгу закрив очі, посміхнувшись на це "кінець зв'язку". Все більше Хон нагадував йому Бату.

А Кирило пройшовся околицями селища, у своє задоволення постояв у якогось чи то ставка, чи то просто калюжі від нещодавнього дощу, слухаючи коротке та майже ніжне "юх-юх-юх-юх" місцевих амфібій. І повертався до селища, відчуваючи себе майже на відпочинку у бабусі в селі.
Тут Уль і знайшов його, і рішуче потяг до батька.
- Так і думав, - сказав він дорогою. - Батечко протверезів і бажає щось важливе з вами обговорити.
- Буду радий статися у пригоді панові адміралу, - кивнув Кирило та рушів слідом за Улем.

І дійсно пан адмірал уже перебував у стані діяльному та активному, і виглядав один в один як головнокомандувач, що проводить засідання військової ради та очікує на нерадивого підлеглого, що мав доповідати, але запізнюється.
- Спершу дозвольте подякувати вам за те, що розділили зі мною траурну трапезу, сенсеє, - вдячно кивнув він, але одразу погляд його набув колишню гостроту і серйозність. - Сідайте, прошу. Тяжко зізнатися, але я вкрай нешанобливий племінник і хочу завтра влаштувати огляд тим солдатам, що зараз у мене в підпорядкуванні. Скоро настане друга війна, правда? Я хотів би відвернути Уля і племінників від жалоби і повернути їм усвідомлення, що потрібно підтримувати свої бойові навички. Ви хотіли б бути присутнім?
- Звісно, мені це було б дуже цікаво, - діловий сухий тон адмірала так нагадував Кирилу власні наради. Це було знайомо і це було зараз правильно. - А які у вас плани на ці навчання?
- Стріляти з яких би там не був аркебуз не посмію і іншим не дам, - відрізав адмірал, зрозумівши, до чого було поставлено запитання. - Насамперед я бажаю, щоб офіцер Хон продемонстрував своє вміння стріляти з лука. Якщо він із государевої варти, він має бути чудовим лучником. І в другу чергу я хотів би влаштувати змагання в боротьбі без зброї між Менгу і кимось із моїх бійців, якщо ви дозволите. Програвши двічі, молоде покоління сімейства Лі візьметься за розум достатньо, щоб не розгубити умінь до початку сьомого місяця.

Почувши, що публічної стрільби з гвинтівки не планується, Кирило полегшено зітхнув.
- Наскільки мені казав пан міністр Ю, - почав він, - офіцер Хон є або другим, або третім по вміннях лучником в країні. Я не мав шансі особисто в тому переконатися, лише опосередковано - ворога застрелив саме він. Але причин не вірити пану Ю я не маю. Щодо Менгу - він непоганий боєць. Не найкращий. Але цілком непоганий.
- У третього лучника в країні не повірю, але першого лучника на столичних іспитах повірити готовий, і цього буде достатньо, - кивнув Лі Сунсін, окинув співрозмовника оцінюючим поглядом. - Вас же не смію і просити показати своє мистецтво... але було б корисно якось продемонструвати, що Менгу не найкращий боєць у своєму підрозділі. Чи не буде вам занадто великим тягарем влаштувати один поєдинок зі своїм підлеглим?
- Я думаю, це буде зайвим, - всміхнувся Кирило. - Я фізично вище і природньо, що ваші молодші очікуватимуть моєї перемоги. Крім того - підлеглий та начальник, хто повірить в те, що я переміг завдяки вмінням.
- Що я можу зробити разом з Менгу, - продовжив він, - це навчити ваших юнаків деяких прийомів, як вони, можливо, ще не знають.
- Не забувайте, учитель, тут ви не командир свого війська, а простий чернець, - з усмішкою похитав головою Лі Сунсін. - І саме ченцю перемогти воїна буде дивовижно і лякаюче навіть із вашим зростом. Але щодо прийомів... вони можуть стати в нагоді у збройній сутичці?

Кирило розсміявся.
- Ви ж не вважаєте своїх племінників та сина наївними або дурними? - спитав він. - Думаєте, вони досі вважають мене простим монахом? Після тих розбійників, після того, як з'явилися тут двоє воїнів, що ведуть себе як мої підлеглі. Щодо прийомів - яка саме збройна сутичка може очікувати, на ваш погляд, ваших молодших? Диверсійна робота, абордажний бій на кораблі, відкрита схватка з ворогом, пішим, кінним - всі деталі важливі. Я спеціаліст з диверсійної роботи в першу чергу. З холодною зброєю теж дещо вмію. Вибухівка, підводні диверсії. Щодо відкритої сутички - вміння ваших воїнів тут може бути значущим тільки в тому смислі, що вони зможуть навчити своїх підлеглих, коли такі підлеглі в них з'являться. Але против багатьох загартованих в боях досвідчених бійців один боєць, навіть якщо його вміння вище їхнього, мало що зробить.
- Ви погано вивчали наші хроніки та мої щоденники, коли вирушали сюди, - адмірал з усмішкою подивився на Кирила. - Єдине, що у вашому вигляді суперечить ченцю, це відсутність мозолів на великих пальцях. Невже ви не читали про ченців, які збирали партизанські загони? Вони вміють битися, вміють командувати, їм підкоряються бійці. Уль знає, що ви стріляли з аркебузи, але не можна, щоб навіть він знав правду. Я сказав, що це зі зброї варварів, що прийшла через Індію, і цього достатньо. Але щодо сутички... насамперед мене цікавить абордажний бій на кораблі, коли піший мечник протистоїть пішому мечнику. І найкорисніше були б прийоми, які позбавляють ворога зброї.

- Читав я про бойових монахів, - кивнув Кирило. - Але, чесно кажучі, вважав їхні вміння та й роль трохи перебільшенною. Та й командували вони монахами та примкнулими партизанами, а не воїнами. Добре, якщо ви вважаєте, що така схватка може стати в пригоді - ми з Менгу щось покажемо. Щодо абордажного бою - я зрозумів, зробимо. Єдине що мене трошки турбує - щоб не пішов поголос про те, що ви прямо зараз збираєте армію. Вас люблять люди. І якщо прочують про це або хоч подумають - почнуть збиратися навколо вас стихійно.
Адмірал насупив брови.
- Жодної армії я не збираю і збирати не маю наміру, - він холодно, в упор подивився на вчителя Кіла. - трьох, чотирьох чоловік навчу, і цього буде достатньо. До тих пір, поки не повернуть мені посаду, я наслідуватиму наказ і оброблятиму землю. Але щодо битви, вже зараз ті, кого візьму я в неї з собою, повинні бути готові протистояти одній сотні.
Він задумливо заплющив очі.
- Я зараз уявив вашу карту. Я повинен зустріти японців у вузькій протоці на якорі, де течія однаково протистоїть руху вперед і назад, - почав міркувати він. - Щоб на нас не кинулися і не змели разом. Японці бояться будь-якого корейського корабля... очевидно, збирати війська мені належить прямо з того часу, як отримаю указ про призначення, щоб човни добровольців, що примкнули, створили видимість армії. І якщо своїми кораблями я захищатиму їх, щоб не розкрився обман, одне або два судна можуть потрапити під абордаж. Воїнам на них необхідно буде протриматися, поки решта зблизиться проти течії і відіб'є японців назад вогнем. Знання абордажного бою врятує ці кораблі. Я дам вам будь-яку нагороду, сенсеє, якщо ви навчите моїх синів і племінників потрібним прийомам.
Кирило згадав те, що читав про битву при Мьонрян.
- Японці вже не будуть боятися будь-якого корейського корабля, - сказав він з сумом. - Але вони будуть надто самовпевнені. Доречі, там вам доведеться зіткнутися з вашим старим японським знайомим... - Кирило зіщулився, - як же його, не тримаються у мене в голові ці японські прізвища, завтра перепитаю Менгу. Щодо абордажного бою - зрозумів і згоден з вами. Ми допоможемо чим зможемо. Щодо армії - я і не казав, що ви її збираєте. Я казав лише про ті чутки, які можуть піти. Прошу пробачити, якщо дав зрозуміти себе в хибний бік.
- Як я можу збирати армію, якщо за кілька днів настане жалоба, - адмірал з гіркою усмішкою похитав головою. - Навіть із горя треба вміти отримувати користь. Ця жалоба стане моїм захистом від звинувачень у повстанні.
- Дай-то Боже, - кивнув Кирило. Теж сумно всміхнувся. - Хоч іноді я щиро схожий на ченця. Гаразд, пане адмірале, завтра ми спробуємо зробити щось корисне для вашої підготовки до наступної війни. І не переживайте щодо мапи, - додав Кирило. - Прилад з нею та прилад, що його заряджає, я вам залишу, перемалюєте на більший формат неквапно та спокійно. Давайте прямо зараз покажу, як його заряджати. А завтра... або й сьогодні, якщо схочете, покажу, як настроювати рацію.

- Завтра після сніданку я хотів би поговорити з експедитором, - адмірал виразно подивився на ченця. - І записати це у своєму щоденнику. Якщо бажаєте, можете поїхати до нього разом зі мною.
- Із задоволенням, пане адмірале, - посміхнувся Кирило. Витягнув смартфон і зарядне і показав, що куди підключається, де дивитися розмір заряду, навіть написав на папері корейські відповідності арабським цифрам. Наостанок показав, як вручну заряджати пауербанк та додав, що заряджати можна і на сонці, в сонячний день виставляючи на відкритий незатінений простір.
- Воістину, навіть ваш ворог посланий мені Небом, учитель, - коли Кирил прибрав пристрої, Лі Сунсін схилив перед ним голову.
- Завтра, як підемо до експедитора, візьму з собою офіцера Хона і подарований лук, - сказав Лі Сунсін, - Бажаю, щоб він повчив вас стрільбі. Ви можете взяти з собою пристрій для зв'язку і повчити мене ним користуватися.
- Дуже вдячний, пане Лі, - Кирило схилив голову. - Я ще прихоплю гвинтівку і дам вам постріляти, - протягнув він з посмішкою. - Вбачаю в тому вищу справедливість, щоб ви роззнайомилися з річчю, з якої збиралися вас вбити.
- Верхом нешанобливості до дядечка погодитиметься на таке, - пробурмотів, зітхнувши, адмірал. - Не дозволю собі взяти цю зброю до рук. Постріляйте самі, а я лише подивлюся.
- Ваш дядечко був би радий за вас, - відповів Кирило серйозно. - Я з подібних стріляв багато, для мене воно не в новинку.
Лі Сунсін з якоюсь навіть батьківською м'якою ніжністю подивився на Кирила.
- Радий за те, що я забув про нього, залишив у холоді, голоді і невідомості, та вдаюсь різним веселощам? – тихо хмикнув він, а потім опустив погляд на свої руки. - Якщо поминання соджу, яке зроблено мистецтвом людей, збагачує шинкарів та шкодить розуму, немає нічого поганого в тому, щоб поминати порохом, - гірко посміхнувся адмірал. - Дякую за запрошення, учителю.

- Ви не віддаєтеся веселощами, - ледь не з обуренням відповів Кирило. - Не бачу нічого веселого у тому, щоб знайомитися з новою зброєю. Хіба ви йдете зараз в шинок чи веселий дім, пане Лі?
Адмірал у відповідь коротко похитав головою.
- Ви, мабуть, не помітили, з якою радістю я стріляв із тієї ручної аркебузи, - винувато пробурмотів він. - Не вважайте мене розпещеним юнаком, але стрільба це те, що в будь-якому вигляді приносить мені задоволення.
- Інтерес майстра до нового інструмента не є безтурботними веселощами, - заперечив Кирило. Чернечій одяг явно залишить слід у натурі, подумав він.
- Що ж, ви переконали мене, учителю, - лагідно посміхнувся адмірал. Ширше, спокійніше посміхнувся. - Хоча вірніше сказати, я сам дозволив вам переконати себе. Гарна тактика. Мені сподобалося, як це ви зробили. Без нападу. Смію сподіватися, ви не розлютитесь на подібне моє порівняння розмови з битвою?
- Ні в якому разі, від вас це звучить як похвала, - віповів Кирило з посмішкою. - Тим більш що власне це одна зі сторон моєї професії. Мої битви останнім часом часто-густо проходили у розмовах, - зітхнув він.
- Що ж, виходить, і ви зараз не з цікавості розмовляли зі мною, але й давали тренування своєму військовому мистецтву? - примружився Лі Сунсін. - Що ж, тоді я тим паче задоволений. Бажаєте випити чаю, або за пізньою годиною відпустити вас спати?
- Чи не покажуся я надто нешанобливим, якщо виберу чаювання? Звісно, якщо ви не втомилися, пане адмірале, - невпевнено посміхнувся Кирило. І додав: - Уявіть шо вам випав шанс побесідувати вживу з людиною, яка є легендою. Чи ви б ним знехтували?

Адмірал, відправивши слугу за чаєм, знову зручніше вмостився за стіл.
- І що ж про мене навигадували? - хмикнув він, опустив погляд до лакованої поверхні столика, намагаючись розглянути своє відображення. - Люди, які стали легендами після смерті, повинні насправді сильно відрізнятися від того, як оцінюють їх нащадки, а за життя я всього-на-всього хороший флотоводець, але ніяк не божественний воєначальник на кшталт Гуань Юя.
- Ви не програли жодної битви, - відказав Кирило. - Таких і полководців-то не так багато, а флотоводців і геть обмаль. Про те, що понавигадували, то краще скаже Менгу, але мені вистачило і сухих фактів.
- Не так багато битв у мене було, щоб рахувати кількість програшів, - адмірал зніяковіло посміхнувся, відвів погляд. - Та й якщо рахувати зі службою на півночі, досить у мене поразок. Якщо до тих поразок додати, скільки разів я наказував відступити, нічого божественного не буде в моїх вміннях. Флот зруйнований, японці всіма силами здобувають собі перемир'я... ще битви три чи чотири проведу я?
- Ви проведете достатньо битв, щоб Чосон виграв війну, - вперто уникнув точної відповіді Кирило. - Думаєте, стали б китайці допомагати, хоч би якою недолугою не була їхня допомога, якби ви не довели, що ваша країна і сама здатна дати ворогу по зубах? Ви та Армія Справедливості.
- Мабуть, Небо вирішило нагородити нас обох, закинувши в голові вашого ворога думку вразити мене, - адмірал з усмішкою подивився на Кирила. - Ви вже просвітили мене у великій кількості речей і продовжуєте це робити. Дякую, що нагадали мені про китайський флот, слід додати до написаних листів ще кілька.

І в цей час у кімнату тихенько постукав слуга з чаєм, ввійшов, приніс чайник та дві чашки та безшумно зник.
- Такі речі складніші навіть, ніж воювати, - зітхнув Кирило. - Добре, якщо хтось інший, політики, беруть на себе взаємини з союзниками, а військові вже можуть робити свою роботу, домовлятися з союзниками безпосередньо про стратегію співробітництва.
- Іноді політики так наговорять, що краще б не говорили, право слово, - Лі Сунсін підвів очі до стелі. Розлив чай по чашках, принюхався до аромату і розслаблено примружився. - Хоча мені дуже пощастило в цьому. У мене є Сое... це прізвисько ви, сподіваюся, знаєте?
- Знаю. Від вас, - посміхнувся Кирило та із вдячним кивком взяв чашку. - Добре, коли є друзі.
- Йому, мабуть, доводиться набагато важче, ніж мені, - зітхнув Лі Сунсін, ковтнув чаю. - Я знаю, хто мій ворог, знаю, якими силами я маю. Він часто не знає нічого і змушений боротися з тими, хто ще вчора був союзниками, та влаштовувати коаліції з тими, хто ні сьогодні, ні завтра не перестане бути його ворогом. Якщо я опинився у в'язниці, це означає, що його сила зменшилася?
- Або сила протилежної партії збільшилася, - відказав Кирило. - Та й вся та затія японців з подвійним агентом та дезинформацією - як людина, яка також робила подібні речі, можу сказати, що зіграно бездоганно. Щодо вибору момента, вибору стратегії - хоч у підручник занось.
- Японські шпигуни майстерніші за наших настільки ж, наскільки наші гончарі майстерніші за їхніх, - зітхнувши відмітив адмірал, покрутив у руках чашку. - Я вже багато разів ловив шпигунів, і гірко, що не зміг розгледіти і зловити того разу. Хоч би якими варварами були японці, у військовій справі нам слід багато чому в них навчитися. У ваш час вони теж невпинно воюють?
- Після останньої великої світової війни, де вони були в блоці програвших, їм заборонили мати армію та флот, - відповів Кирило. - Тільки сили самооборони в невеликій кількості. Але економічно це одна з найвпливовіших та найпотужніших країн.
- Позбавити армії країну таких великих воїнів це жорстоко, - зауважив адмірал, не відмовивши собі в задоволенні посміхнутися. - Окрім як годувати народ, нічого вже не залишилося. Але ви сказали, що війна охопила весь світ... що ж, японці знову воювали з Китаєм?
- Китай вони винесли майже без зусиль, - відповів Кирило. - Корею анексували ще того раніше. Але потім стикнулися із союзниками із Заходу, які дуже сильно їх побили. Два міста були зруйновані дощенту, на кожне скинули надпотужну бомбу.
- Скільки ж років мине від нинішньої доби до цієї війни, вчителю? – тихо спитав Лі Сунсін. - Невже Китай за цей час знову змінить династію і впаде?
- Змінить династію і залишиться, - пригадуючі свої штудії з історії, відповів Кирило. - А років через... триста ще раз змінить, вижене геть свого імператора і буде в них виборний правитель. Не дуже я знаюся на історії Китаю, - зізнався Кирил з винуватою посмішкою. - Знаю, що Мін змінився на манчжурську династію, і потім виганяли вже саме її. Але коли саме змінився - про те краще спитайте в Менгу.
- Що ж, тоді завтра я довго, дуже довго розмовлятиму з експедитором. Пробачте мені мою цікавість, - опустив голову адмірал Лі, почав розливати чай. - Не думаю, що станеться щось погане, якщо арештант, якому всього нічого залишилося до смерті, дізнається про майбутнє величезної імперії, якою підпорядковується його рідна країна. Давайте вже не соджу, але хоч чай вип'ємо на честь історії.
- В мій час ваша країна нікому не підпорядковується. Це багата процвітаюча держава, - голос Кирила трішки дрогнув. "Всього-нічого залишилося до смерті" - ніби вкарбовувалося кожне слово. А йому-то самому в його світі - скільки залишилося? Переможців фільтрують, і він - серед незручних. І вперше майнула зрадницька думка - залишитися тут. Прикрити від тої кулі. А потім - допомогти тим, що вміє: нікчему-короля зробити безпомічним до його природнього кінця. Потім завести зв'язки з Японією, разом підкопати під Китай...

- Смію сподіватися, що процвітаємо ми хоч на малу дещицю завдяки своїй зброї, а не одній лише гончарній майстерності та книгам, - вивів його з думок голос адмірала.
- Зброї та технологіям, - кивнув Кирило. - Корейська армія попереду багатьох інших, де країни і більші, і сильніші.
- Що ж, це втішає, - Лі Сунсін кивнув, ковтнув чаю і прикрив очі, смакуючи смак та аромат. - З такими сусідами нам потрібна сильна армія, особливо якщо позбутися васальної залежності. Дякую вам за цю добру новину.
- Нема за що, - Кирило м'яко посміхнувся. Радий, що можу порадувати вас хоч так, пане адмірале, подумав він. Відпив чаю, майже не помічаючи його смаку. - Я читав, що ви в декількох операціях використовували величезний ланцюг, яким перекривали проливи. Це правда було чи історики набрехали?
Адмірал тихенько, ледь чутно розсміявся.
- Я, звичайно, хотів закрити протоки між кількома островами ланцюгами, - видихнув він, відсміявшись. - Але коли розрахував вартість цих ланцюгів, облишив цю ідеєю. Ми ледве змогли встановити каміння, не те що натягнули ланцюги.
Кирило посміхнувся майже з полегшенням.
- Я так і думав, - сказав він. - Технологічно це надто складно, тим більше якщо треба, щоб ланцюг піднявся в точно завданий час або за командою. Та й сам ланцюг - це стільки металу.
- Насправді було б достатньо лише припливів і відливів, але тоді, коли я тільки задумав перекрити підступи з моря ланцюгом, я не був справжнім адміралом, - зніяковіло посміхнувся Сунсін. - Ця ідея залишила мене ще в той далекий час, коли ми з інженерами будували нові кораблі. Сотня гармат працює безперечно краще одного ланцюга.
Поговорили про гармати, про бої, про пробивну силу аркебуз та засоби індивідуального захисту. Під це непомітно допили чай і час був уже розходитися. Побажавши адміралові добраніч, Кирило пішов вмитися та лягати спати. Завтра Менгу доведеться робити панові адміралу історичний екскурс, з лагідною посмішкою думав він. І на обрії свідомості все ж бринила думка - змінити, змінити. Не лишати все так, як задумала байдужа стара доля...
Поруч тихо дихали уві сні Хон та Менгу. Кошенята, як вже звично подумки називав їх Кирило. А сам він, заснувши, побачив дивний сон - високі парадні зали, розцяцьковані ліпниною з золотом, колони, що сягали у височінь, і натовп людей у золоті та шовку. Пахло солодким та пряним, пудрою, ладаном. І пан адмірал Лі був серед них, також у золотому шитті, аж сяяли ордени на груди. А він, він сам супроводжував адмірала, і так само сяяло на груди його золото. І орден у вигляді зірки з багаться променями раптом перетворився на павука та поліз кудись високо, до горла.
На цьому Кирило прокинувся - і побачив, що Менгу трусить його за плече.
- Командире, листа, листа принесли від пана адмірала, - прошепотів він.
- Чорт, проспав, - зі злістю видохнув Кирило українською. І, вставши, почав швидко приводити себе до порядку.

****
- Ви нас налякали, учитель, - нарікав Хон. - Чим же ви займалися вночі, що так міцно заснули?
- Та наснилася якась маячня, - зізнався Кирило. - Не зважайте. Снідали вже?
Менгу лише мовчки качнув головою та кинув на Хона стурбований погляд. Командир був для всіх залізною людиною - але ті, хто мав змогу ближче попрацювати з ним, були свідомі того, що і залізний панцир, бува, дає тріщину. Проте сам Менгу на свої очі такого ще не бачив.
_____________________________________________________________________________________________________________________________________
1- "соль" назва побічної дитини
2 - Срібна річка - Чумацький шлях